НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Книги »  Судебно-психиатрическая экспертиза: статьи (1989–1999) »
В. Б. Первомайский

ЗАУВАЖЕННЯ ДО ЧИННОЇ РЕДАКЦІЇ СТ. 13 КК УРСР

В. Первомайський

* Публікується за виданням:
Первомайський В. Зауваження до чинної редакції ст. 13 КК УРСР // Радянське право. — 1989. — № 11. — С. 49–53.

* Також опубліковано у виданні:
Первомайський В. Зауваження до чинної редакції ст. 13 КК УРСР // Первомайский В. Б. Судебно-психиатрическая экспертиза: статьи (1989–1999). — Киев: Сфера, 2001. — С. 68–74.

Закон не може залишатись незмінним, інакше він відстане від життя. Приведення закону у відповідність з вимогами об’єктивної реальності є, певно, однією з основних труднощів нормотворчості. Чим більше закон враховує реальний стан справ, тим зрозуміліший він для виконавця і тим ефективнішим є його застосування. За словами К. Маркса, «законодавець повинен дивитись на себе як на дослідника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні закони духовних відносин»1.

Додержуючись цієї думки, розглянемо зміст ст. 13 КК УРСР в редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. (Відомості Верховної Ради УРСР. — 1988. — № 8. — Ст. 212), яка повністю відображає положення ст. 75 проекту Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік і викликає доволі запитань з позицій як наукового підходу, так і практичного виконання. Диспозиція ст. 13 передбачає різні види примусових медичних заходів (табл. 1) і вкладається в межі класифікації2.

Таблиця 1

Примусові заходи медичного характеру
(ст. 13 КК УРСР)

Примусові заходи медичного характеру (ст. 13 КК УРСР)

Основу наукової (природної) класифікації становить виділення і використання найістотніших ознак, що визначаються природою явища, яке вивчається, при додержанні чотирьох правил ділення поняття: 1) використання однієї і тієї ж підстави при одному і тому ж діленні; 2) розмірність ділення, при якій об’єм членів ділення, разом узятих, має дорівнювати об’єму діленого поняття; 3) взаємне виключення одним одного членами ділення; 4) безперервність ділення3.

З цих позицій звертає на себе увагу насамперед неповна відповідність назви ст. 13 її змістові. Відповідно до правил класифікації назва статті «Примусові заходи медичного характеру» має відображати об’єм діленого поняття. Отже, у зміст статті не повинні включатись ознаки, що виходять за межі цього поняття. Проте в ч. 7 ст. 13 зазначено: «Якщо не буде визнано необхідним застосування до душевнохворого примусових заходів медичного характеру, а так само в разі припинення застосування таких заходів суд може передати його на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді». Очевидно, що цей захід протиставляється примусовим, отже, таким не є і не входить в об’єм поняття, згаданого в назві ст. 13 КК УРСР.

Виходячи з вимог, які пред’являються до наукової класифікації, таке рішення порушує правило безперервності ділення, згідно з яким члени ділення повинні бути поняттями підпорядкованими і безпосередньо нижчими щодо родового поняття4. Найближчим нижчим видовим поняттям щодо родового (примусових заходів медичного характеру) є місце їх проведення. Згідно з прийнятим в органах охорони здоров’я діленням лікувально-реабілітаційні заходи можуть здійснюватися або в стаціонарі, або поза ним (амбулаторно). Таким чином, психіатрична лікарня і психоневрологічний диспансер (далі ПНД) є найближчими видовими поняттями щодо примусових заходів медичного характеру. Вилучення будь-якого з цих понять призводить до «стрибка» в діленні, а також порушує правило його розмірності. Оскільки в цьому разі залишається один член ділення (психіатрична лікарня), то й про додержання правила взаємного виключення годі й говорити. Отже, починаючи вже з першого етапу ділення природний характер класифікації порушується.

Тепер звернемося до сутності передачі хворого на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді. Чи обґрунтованим є віднесення цього заходу до непримусових? Відомо, що заходи медичного характеру визнаються примусовими тому, що вони застосовуються незалежно від бажання хворого та його близьких родичів, поєднані з деякими обмеженнями особистої свободи, призначаються, змінюються і припиняються тільки за ухвалою суду5. При цьому ставляться цілком певні цілі: запобігти вчиненню душевнохворим нових суспільно небезпечних дій, охорона їх особи, їх вилікування і соціальна реабілітація6. Цілком очевидно, що всі наведені ознаки рівною мірою можуть бути віднесені до передачі душевнохворого на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді: цей захід вноситься судом в ухвалу, набуваючи обов’язкового характеру як щодо родичів хворого, так і щодо лікувального закладу; не враховує бажання хворого та його родичів і має ту саму мету, що й примусові заходи.

Постає питання: чому ж він вважається непримусовим? Хіба що закон не передбачає скасування його судом. Проте чи посилює це гарантії прав душевнохворих? Очевидно ні. Адже, призначаючи вказаний захід, суд обмежує права душевнохворого і надалі ставить ці обмеження в залежність тільки від лікувального закладу, неначе втрачаючи інтерес до контролю за виконанням призначеного заходу.

Далі. Відповідно до ч. 2 ст. 422 КПК УРСР «скасування або зміна примусових заходів медичного характеру може мати місце, коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, видужала або коли в результаті змін у стані її здоров’я відпала потреба в раніше застосованих заходах медичного характеру». Передача на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді як непримусовий (відповідно до ст. 13 КК УРСР) захід може мати місце після припинення (скасування) примусових заходів.

Якщо приводом для цього є видужання хворого, то виходить, що суд може передати на піклування родичам чи опікунам здорового та ще й зобов’язати лікарів наглядати за ним. Коли ж допустити, що скасування примусового медичного заходу можливе при зміні стану здоров’я хворого (наприклад, його поліпшенні), то виникає інша ситуація. Поліпшення стану хворого (ремісія) не виключає вчинення повторних суспільно небезпечних дій і визнання його після цього неосудним. Це означає, що такий хворий, не потребуючи вже продовження стаціонарного примусового лікування, може ще становити суспільну небезпеку і, отже, дальший нагляд за ним (в амбулаторних умовах) може бути тільки примусовим. Якщо ж він такої небезпеки не становить, передача його судом під обов’язковий лікарський нагляд позбавляється фактичних підстав.

Крім цього, показання для передачі на піклування родичам або опікунам при обов’язковому лікарському нагляді мають бути узгоджені з п. 13 Положення про умови і порядок надання психіатричної допомоги (Відомості Верховної Ради СРСР. — 1988. — № 2. — Ст. 19), який також передбачає обов’язковий диспансерний динамічний нагляд, амбулаторну психіатричну допомогу без чиєї б то не було згоди (тобто фактично примусово) щодо осіб, котрі мають хронічні психічні захворювання з тенденцією до несприятливого перебігу. Інакше неминучим і вторгнення суду в межі компетенції органів охорони здоров’я.

Усунути наведені суперечності можливо лише при збереженні за аналізованим заходом статусу примусового з усіма його атрибутами, як це передбачала ст. 13 КК УРСР в попередній редакції. В цьому разі виключається незрозумілість юридичного змісту поняття «обов’язковий нагляд». Як результат цього посилюються гарантії прав даної групи душевнохворих при їх диспансерізації після примусового лікування. Усувається невідповідність назви ст. 13 КК УРСР її диспозиції. Остання набуває логічної послідовності наукової класифікації, побудованої за дихотомічним принципом7, що найбільше відповідає властивій праву формальній визначеності (табл. 2).

Таблиця 2

Примусові заходи медичного характеру
(дихотомічна класифікація)

Примусові заходи медичного характеру (дихотомічна класифікація)

На відміну від попередньої в новій редакції ст. 13 КК УРСР, як і в ст. 75 проекту Основ, три види психіатричних лікарень названі як рядоположні. Виходячи з їх найменування, можна вважати, що підставою для цього законодавець обрав тип нагляду, надавши можливість законодавцеві союзних республік встановлювати умови і порядок застосування примусових заходів медичного характеру. Проте чи достатньо ці норми містять критеріїв для переконливого поділу перелічених у них примусових медичних заходів?

Почнемо з того, що за формальними ознаками психіатричні лікарні з суворим і посиленим наглядом практично не розрізняються між собою, оскільки відповідно до ст. 13 КК осіб, вміщених до них, «тримають в умовах, які виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння». Проте чи означає це, що в лікарні з звичайним наглядом хворий може проходити примусове лікування в інших умовах? Очевидно, ні. Оскільки запобігання повторним суспільно небезпечним діянням є однією з основних цілей примусового лікування, то при його проведенні і в цій лікарні необхідно створити умови нагляду, які відрізняються від таких при лікування на загальних підставах. Тим більше, що на даний час органи охорони здоров’я не мають психіатричних лікарень із звичайним наглядом.

Положення про психіатричну лікарню (затверджене наказом міністра охорони здоров’я СРСР № 225 від 21 березня 1988 р.), як зазначається і в літературі8, передбачає чотири диференційованих режими тримання хворих, а отже — й нагляду за ними): обмежувальний, відчинених дверей, часткової госпіталізації та лікувальних відпусток, вплив яких на забезпечення основних цілей примусового лікування далеко не однозначний. Найбільш придатним для його здійснення є обмежувальний режим, порівняно з яким і слід диференціювати посилений та суворий нагляд. Проте критеріїв для цього в законі немає, тому відмінності між обговорюваними видами психіатричних лікарень фактично лишаються суто семантичними і не можуть бути виявлені без співвіднесення з основними характеристиками об’єкта, заради якого цей поділ здійснюється.

Характеристиками, які визначають примусовий характер медичного заходу та його вид, є наявність та ступінь суспільної небезпечності душевнохворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння і визнаний неосудним. Іншими словами, вид нагляду є похідним від ступеня суспільної небезпечності хворого. Саме цей ступінь становить істинну підставу ділення первісного об’єму поняття.

Проте на практиці існують певні межі його застосування. Вони зумовлені неможливістю чіткого поділу хворих за ступенем їх суспільної небезпечності, яка визначається характером душевного захворювання і характером суспільно небезпечного діяння. Насамперед це пов’язано з відсутністю однозначної залежності між тяжкістю такого діяння і особливостями захворювання. Так, наприклад, діяння, які являють найбільшу небезпеку, далеко не завжди вчинюються особами, які мають тяжкі, з несприятливим перебігом психічні захворювання. З цього випливає, що оцінка ступеня суспільної небезпечності хворого завжди індивідуальна, спирається на аналіз співвідношення багатьох факторів, які характеризують суспільно небезпечне діяння та душевне захворювання, і через неможливість охопити їх повністю в кінцевому підсумку має імовірнісний характер.

Остання обставина передбачає два варіанти використання суспільної небезпечності хворого як підстави вибору примусового медичного заходу. Або вказати в законі в загальному вигляді на певний її ступінь, який викликає у законодавця найбільше занепокоєння і вимагає заданих умов нагляду і тримання хворих. Або спробувати все ж знайти природну ознаку, яка визначає ступінь суспільної небезпечності хворого, і на цій підставі класифікувати примусові медичні заходи.

Перший варіант був реалізований у попередній редакції ст. 13 КК УРСР і повністю відповідав вимогам, які пред’являються до наукової класифікації.

Другий варіант можливий лише при використанні як критерію вибору виду примусового медичного заходу характеру діянь, оскільки вони формалізовані в Кримінальному кодексі. Проте недоліки такого підходу очевидні. Навіть якщо нехтувати тим, що кримінологія не має поки що загальноприйнятої наукової класифікації злочинних діянь9, число їх градацій за ступенем суспільної небезпечності значно перевищує визначену законодавцем кількість типів психіатричних лікарень для проведення примусового лікування.

Наприклад, коли для цих цілей використовувати класифікацію злочинів за ступенем соціальної небезпечності, запропоновану в проекті Основ (за яким вони поділяються на такі, що не являють великої соціальної небезпеки, менш тяжкі, тяжкі і особливо тяжкі), то слід було б виділити відповідно щонайменше чотири типи психіатричних лікарень. Крім того, оскільки діяння вже вчинено, використання його як критерію вибору виду примусового медичного заходу виправдане лише в поєднанні з відповідним ступенем імовірності повторення суспільно небезпечного діяння, який визначається психічним станом хворого. Відсутність такого зв’язку неминуче перетворює медичний захід у покарання різного ступеня суворості, що є неприйнятним з правової точки зору.

У новій редакції ст. 13 КК УРСР законодавець спробував поєднати обидва розглянутих варіанти, чим прирік себе на невдачу. Так, критерії вибору лікарні із звичайним наглядом у тексті відсутні — немає навіть згадки про ступінь суспільної небезпечності діяння, як це передбачено в ч. 2 цієї статті. Як критерії поміщення в лікарню з посиленим наглядом названо те, що діяння не пов’язане з посяганням на життя громадян і душевнохворий за психічним станом не являє загрози для оточуючих. Проте саме ці обставини викликають сумнів у обґрунтованості застосування до таких осіб примусових медичних заходів. Спробувавши таким чином конкретизувати ступінь суспільної небезпечності хворого (через діяння і психічний стан), законодавець далі відмовляється від цього принципу і, додержуючись попередньої редакції ст. 13 КК, як на показання для поміщення хворого в лікарню з суворим наглядом вказує на його особливу небезпечність для суспільства. Відсутність єдиної підстави і недодержання інших правил ділення в даному разі очевидні. Внаслідок цього групування хворих, що підлягають примусовому лікуванню, виявилось дуже непереконливим і непридатним для практичного використання.

Повертаючись до табл. 2, зазначимо, що її зміст (за винятком третього етапу ділення) повністю збігається з диспозицією ст. 13 КК УРСР у попередній редакції. Поняття посиленого і суворого нагляду з’являються тут тільки на третьому етапі ділення значною мірою як штучні. Входячи до об’єму більш широкого поняття «спеціальний нагляд», вони не вичерпують його. Оскільки утруднення у виборі єдиної підстави ділення, викладені вище, зберігаються і в даному разі, то не можна виключити можливості виділення й інших видів нагляду (наприклад, особливого тощо).

Висловлені зауваження рівною мірою стосуються і ст. 75 проекту Основ. До них можна додати й такі. Якщо заміна «поміщення до психіатричної лікарні» на «лікування в психіатричній лікарні» не має принципового характеру, то введення в закон поняття «відділення» нарівні з «психіатричною лікарнею» істотно змінює становище. Досі, розглядаючи питання про зміну характеру примусового медичного заходу, суд мав справу з різними юридичними особами, якими є лікарні, що підрозділяються за видами нагляду. Це певною мірою гарантувало від помилкових рішень — зважаючи на різницю інтересів цих лікарень, які в разі незгоди з рішенням суду могли клопотати про його перегляд.

Введення в закон поняття «відділення» створює передумови об’єднання різних видів нагляду в межах однієї психіатричної лікарні, тобто однієї юридичної особи. А це усуває протиставлення інтересів відділень, збільшуючи імовірність передчасної зміни виду примусового медичного заходу. Крім того, оскільки переведення хворого з одного відділення в інше завжди було прерогативою лікарні, то неминуче виникне відчуття втручання суду у внутрішні справи закладу охорони здоров’я.

Наведених аргументів досить для сумнівів у тому, що ст. 75 проекту, як і нова редакція ст. 13 КК УРСР, є результатом науково обґрунтованої і всебічно зваженої позиції законодавця. Тому, поки він не вирішить порушені вище питання більш вдало, вважаю за доцільне зберегти попередню класифікацію примусових заходів медичного характеру, надавши органам охорони здоров’я можливість індивідуалізувати нагляд за хворими (виходячи з їх психічного стану) в тій лікарні, яку визначено даному хворому судом.


    Примітки

  1. Маркс К. Проект закону про шлюбну розлуку // Маркс К., Енгельс Ф. — Твори. — Т. 1. — С. 154.
  2. Краткий словарь иностранных слов. — М., 1985. — С. 352.
  3. Кондаков Н. И. Логический словарь. — М., 1971. — С. 215.
  4. Кондаков Н. И. Логический словарь. — М., 1971. — С. 404.
  5. Протченко Б. А. Принудительные меры медицинского характера. — М., 1966. — С. 3.
  6. Улицкий С. Я. Проблема принудительных мер медицинского характера. — Владивосток, 1973. — С. 5.
  7. Кондаков Н. И. Логический словарь. — М., 1971. — С. 137.
  8. Кабанов М. М. Реабилитация психически больных. — Л., 1985. — С. 80–85.
  9. Лунеев В. В. Криминологическая классификация преступлений // Советское государство и право. — 1986. — № 1. — С. 124–129.

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2008
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211