НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Книги »  Актуальные вопросы современной психиатрии и наркологии »

ПРО РОЛЬ ДИСФОРІЙ У ФОРМУВАННІ АУТОАГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ХВОРИХ НА ЕПІЛЕПСІЮ

Я. В. Щеглова

Український НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України,
Київський міський лікувально-діагностичний науковий центр «Епілепсія», м. Київ

* Електронна публікація:
Щеглова Я. В. Про роль дисфорій у формуванні аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію [Електронний ресурс] // Актуальные вопросы современной психиатрии и наркологии: Сборник научных работ Института неврологии, психиатрии и наркологии АМН Украины и Харьковской областной клинической психиатрической больницы № 3 (Сабуровой дачи), посвящённый 210-летию Сабуровой дачи / Под общ. ред. П. Т. Петрюка, А. Н. Бачерикова. — Киев–Харьков, 2010. — Т. 5. — Режим доступу: http://www.psychiatry.ua/books/actual/paper126.htm.

Аутоагресивна поведінка хворих на епілепсію, за даними наукової літератури, є на сьогоднішній день актуальною проблемою для епілептологів. Встановлено, що суїцидальний ризик при епілепсії як мінімум в 5 разів вище, ніж в загальній популяції (O. C. Cockerell et al., 1994; E. Motta et al., 1998; M. J. Brodie, S. C. Schachter, P. Kwan, 2005). При вивченні психічних розладів, на тлі яких хворі на епілепсію скоюють самогубства, найбільшу увагу дослідники приділяють депресіям, що вважаються найбільш «суїцидогенним» розладом (M. F. Mendez, R. C. Doss, 1992; С. Н. Саржевський, 1999, 2002; A. M. Kanner, 2003). В той же час, роль у генезі аутоагресії такого важливого для клініки епілепсії психічного розладу як дисфорія вивчена дуже мало. Цей розлад не знайшов свого відображення у міжнародних класифікаціях психічних розладів (ICD-10, DSM-IV). Останнім часом деякі зарубіжні вчені (D. Blumer et al., 2002; D. Blumer, G. Montouris, K. Davies, 2004) вказують на необхідність визнати самостійність «інтеріктального дисфорічного розладу», оскільки він не відповідає критеріям ICD-10 та DSM-IV для будь-яких інших психопатологічних станів, а отже, не повинен розглядатися в їх межах.

В. І. Мельник (2005) визначає дисфорії як аутохтонно, пароксизмально, періодично виникаючі нетривалі, окреслені у часі розлади настрою, що важко переносяться хворими, переважно тужливо-злобного забарвлення на фоні напруженого афективного тонусу, інтенсивність якого коливається, і які закінчуються незалежно від волевиявлення та бажання хворого, і виділяє наступні клінічні варіанти дисфорій: експлозивний, дистимо-експлозивний, дистимічний, паранояльний, сенесто-іпохондричний.

Метою даної роботи було встановлення значення дисфорій у виникненні аутоагресивної поведінки у хворих на епілепсію. Було досліджено 150 дорослих хворих на епілепсію (60 чоловіків та 90 жінок) з різноманітними проявами аутоагресії.

При аналізі провідних клінічних синдромів, на тлі яких виникла аутоагресивна поведінка, було виявлено, що дисфорія була провідним синдромом у 48 (32,0%) хворих, в тому числі у 21 (35,0%) чоловіка та у 27 (30,0%) жінок. У 17 хворих (35,4%) дисфорія розвинулася на фоні недоумства.

Експлозивний варіант дисфорій спостерігався у 7 (14,6%) хворих і характеризувався переважанням афекту люті. Анамнестично у цих хворих відмічалися неодноразові епізоди руйнівної та гетероагресивної поведінки, у тому числі нанесення тілесних ушкоджень іншим особам; така поведінка у частини хворих безпосередньо передувала й аутоагресії. Аутоагресивні акти носили скоріше характер «розрядки» вкрай інтенсивного афективного напруження, а не були наслідком свідомого бажання піти з життя, хоча були важкими (наприклад, падіння з висоти, тяжкі поранення) і схильними до рецидивування. Так, наприклад, в стані дисфорії хворий наніс собі глибокі порізи на передпліччі, після чого біль та кровотеча співпали з послабленням афективного напруження. Надалі при розвитку дисфорії він неодноразово повторював ці дії, вважаючи, що це полегшить його стан: «коли побачу кров, стає легше… краще відразу поріжу себе, аніж потім когось іншого».

Найчастіше у досліджених хворих спостерігався дистимо-експлозивний клінічний варіант дисфорій (19 хворих — 39,6%). Структурними складовими цих станів були виражені афекти злоби та туги. І у цих хворих спостерігалася не тільки ауто-, а й гетероагресивна та руйнівна поведінка під час дисфорій, але зустрічалася вона рідше і проявлялася в менш тяжких формах, ніж у хворих з експлозивним варіантом дисфорій. Агресія до оточуючих була переважно вербальною, хворі, як правило, погрожували, ламали речі, хоча деякі вдавалися й до фізичної агресії. Інтенсивність тужливого афекту, очевидно, визначала у цих хворих і більшу спрямованість дій в напрямку ауто-, ніж гетероагресії, і аутоагресивні вчинки були достатньо важкими, як і у хворих з експлозивним варіантом дисфорій.

Дистимічний варіант дисфорій мав місце у 15 (31,3%) хворих. У них чітко переважав тужливий афект, забарвлений похмурістю та нетерпимістю до оточуючих. На фоні зростання туги у хворих виникали суїцидальні думки та наміри, інколи — уривчасті, транзиторні ідеї самоприниження, частіше — звинувачення в адресу когось з рідних чи медперсоналу, проте хворі навіть не могли пояснити, в чому саме. Спостерігалися деякі соматичні ознаки депресивного стану (безсоння, зниження апетиту). Цей варіант дисфорій майже вдвічі частіше зустрічався у жінок, ніж у чоловіків (37,0% проти 19,0% хворих відповідно). Аутоагресивні акти (як правило, суїцидальні) були достатньо серйозними, хоча менш брутальними, ніж у хворих з експлозивним та дистимо-експлозивним варіантом дисфорій (частіше — отруєння великою кількістю медикаментів).

У значно меншому відсотку у досліджених хворих (тільки жінок) відмічено паранояльний варіант дисфорій (3 хворих — 6,3%). Суїцидальні висловлювання та вчинки у цих хворих викликалися не тільки тужливо-злобним афектом, а й побоюванням бути «вбитою», «отруєною», «навмисне зараженою смертельною хворобою», висловлювались також уривчасті ідеї чаклунства. Хворі заявляли, що краще покінчать самогубством, ніж будуть «повільно вмирати в муках».

Також у 4 (8,3%) випадках спостерігався сенесто-іпохондричний варіант дисфорій, при яких на фоні наростання інтенсивності афекту хворим дошкуляли неприємні відчуття в тілі. Одні хворі наносили собі самопошкодження частин тіла, де сенестопатії були найбільш вираженими, нестерпними (наприклад, хворий сам собі намагався повиривати зуби). Інші були нав’язливими, плаксивими, дратівливими, вимагали негайних консультацій соматичних спеціалістів. Аутоагресія проявлялася на рівні суїцидальних висловлювань та погроз.

Таким чином, дисфорії мають велике значення у формуванні аутоагресивної поведінки у хворих на епілепсію. У більшості випадків (більше 2/3 хворих) це дистимо-експлозивний та дистимічний клінічні варіанти дисфорій, значно рідше — експлозивний, сенесто-іпохондричний та паранояльний. Найбільш тяжкі аутоагресивні дії скоюються хворими з експлозивним і дистимо-експлозивним клінічними варіантами дисфорій.



© «Новости украинской психиатрии», 2010
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211