НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Русская версия статьи »

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ РОЗВИТКУ ПОГЛЯДІВ НА ПРОБЛЕМУ ДІЄЗДАТНОСТІ

В. Р. Ілейко

* Публікується за виданням:
Ілейко В. Р. Історичний аспект розвитку поглядів на проблему дієздатності // Галицький лікарський вісник. — 2003. — Т. 10, № 1. — С. 118–120.

У вітчизняній історії перша згадка щодо проблеми дієздатності з’явилася в законодавчому акті, який приписується князю Володимиру, «Закон Судний — людям» XII сторіччя, де вказувалося, що при складанні заповіту особа повинна бути в здоровому розумів і твердій пам’яті [31].

У 16–17 сторіччях, в епоху монастирського нагляду деяких психічно хворих, погляди на психічне захворювання, правовий стан психічно хворих, державні заходи, що повинні застосовуватися до них, характеризувалися визначеною суперечливістю на непослідовністю, поєднанням поглядів на душевні розлади як на хворобу з релігійним тлумаченням одержимості бісом, лютим духом, вірою в обмову, хибство, відьом та чаклунів.

У 1669 р., у період царювання Олексія Михайловича, були видані «Новоуказные статьи», спрямовані на охорону суспільства від можливої шкоди, яку могли заподіяти душевнохворі, і, одночасно, на захист майнових інтересів самих хворих. Відповідно до указу 1677 року, що стосувався майнових прав душевнохворих, глухі, німі і сліпі могли управляти своїм майном, а глупі і дурні (недоумкуваті) не могли вести справи у управляти своїм майном [26].

Першими законодавчими актами в Російській імперії, які були спеціально присвячені питанням дієздатності психічно неповноцінних, були указ Петра I, виданий 6.04.1722 р. «О свидетельствовании дураков в Сенате» і рішення Сенату від 8.12.1723 р. про проведення такого огляду. Поява цих законодавчих документів була викликана ухиленням деяких дворянських дітей від навчання і державної служби під приводом юродства і недоумкуватості від народження, а також у зв’язку з необхідністю виявлення справжніх психічно хворих у дворянських сім’ях. Указ обговорював також необхідність спостереження за майном божевільного, у ньому також ставилося питання про заборону таким людям одружуватися.

У 1746 п. на запит Сенату Медичною колегією було надано рапорт, у якому викладалися положення, які відповідали рівню розвитку психіатрії в Європі того часу. Пропонувався порядок огляду психічно хворих. Указ Петра I був першим законодавчим актом в області цивільного права, а рапорт, поданий Медичною колегією, — першим юридичним документом з питання визначення дієздатності. У 1815 р. Сенатом було видано Указ про огляд психічно хворих, у якому вперше хворі поділялися за психічним станом на «безумных» (із відсутністю здорового розуму з самого дитинства) і «сумасшедших» (із розумовим розладом з випадкових причин після народження). Цей указ був дійсним аж до 1917 р. «Безумных» передбачалося, як і раніше, спрямовувати для огляду в Сенат, як було визначено ще Петром I, а «сумасшедших» оглядати у губернських органах влади, за місцем їх проживання. Цей Указ передбачав призначення над душевнохворими опіки, вони також могли підпасти під обмеження своїх цивільних прав у відношенні складання заповіту.

З 1835 р. огляд обвинувачених осіб, у відношенні яких вирішувалося питання про їхню дієздатність, відбувався у присутності членів Губернського правління або карної палати. Огляд проводився лікарями, що не мали психіатричної підготовки, а також членами губернської адміністрації. В окремих випадках підекспертні піддавалися стаціонарному спостереженню в будинках божевільних. При розгляді цивільних справ було потрібно, крім того, затвердження висновків Сенатом [18, 26].

Реформи судової системи у другій половині XIX сторіччя практично не торкнулися процедури судово-психіатричного огляду (експертизи) з цивільних справ. Дослідження психіатрів і юристів торкнулись тільки карного законодавства. У 1845 р. в «Уложении о наказаниях уголовных и исправительных» з’явилася формула неосудності. Проблема осудності–неосудності знайшла відображення в перших монографіях, підручниках з судової психіатрії [1, 15, 19, 22, 29]. В. Х. Кандинський [14] теоретично обґрунтував формулу неосудності, запропонував її формулювання, вказував на необхідність наявності в експертному висновку «загального», як він його називав, тобто психологічного, критерію неосудності, який складається з двох ознак — інтелектуальної і вольової, як це має місце в чинному законодавстві.

С. С. Корсаков [17] підтримував і відстоював позицію та погляди В. Х. Кандинського, вказував на принципову спільність експертних міркувань про осудність і про дієздатність.

В. П. Сербський показав необхідність і реальне використання психологічного критерію як головного в експертному аналізі, що є принципово загальним для встановлення як неосудності, та і недієздатності. В. П. Сербський визначав дієздатність як юридичну формулу, яка необхідна для визначення відомого душевного стану, що, власне, і характеризує поведінку громадянина в суспільстві, а недієздатність — як нездатність громадянина розуміти скоєне і керувати своїми вчинками. Він вказував, що тільки при такому стані, який робить хворого недієздатним, він потребує опікунства [20].

Психіатрами вивчалися і окремі питання експертизи дієздатності. Так, С. С. Корсаков, В. П. Сербський приділяли велику увагу визначенню дієздатності у осіб, що складали «духовное завещание». В. П. Сербський писав, що із цивільних актів, що оспорюються під приводом ненормального душевного стану особи в момент їх укладення, частіше усього надають до цього привід «духовные завещания» [21]. Разом з тим формулювання закону — «все духовные завещания должны быть составлены в здравом уме и твёрдой памяти» — практично не відрізнялося від законодавчого акту XII сторіччя, приписуваного князю Володимиру. Недійсними визнавалися заповіти: «безумных, сумасшедших и умалишённых, когда они составлены ими во время помешательства» (ст.ст. 1016, 1017 зводу законів, т. X, ч. 1 — цит. за [26]).

Провідні психіатри — О. А. Чечотт, Н. Н. Баженов, С. С. Корсаков, В. П. Сербський боролися за створення законодавства, яке б забезпечувало, з одного боку, захист прав душевнохворих, з іншого боку — захист суспільства від тих або інших соціально небезпечних дій цих хворих. Водночас протягом тривалого часу (друга половина XIX сторіччя — початок XX сторіччя) між психіатрами, юристами і психіатрами не було досягнуто взаємного порозуміння відносно визначення дієздатності, змісту та складових частин цього поняття, експертизи дієздатності. Виникненню розбіжностей сприяло вирішення питання про дієздатність особами, не компетентними у психіатрії («особые присутствия губернских правлений, сенат»). Крім того, цивільні закони Російської імперії, статті яких визначали недієздатність, внаслідок своєї нечіткості сприяли виникненню суперечок і розбіжностей думок.

Питання судово-психіатричної експертизи в цивільному процесі знайшли відбиток у роботі III з’їзду вітчизняних психіатрів (27.12.1909 р.–5.01.1910 р.). А. Ф. Коні [16], що відкрив з’їзд доповіддю «Психиатрическая экспертиза и действующие законы», закликав з’їзд «выразить самым категоричным образом мнение о том, что нынешний порядок освидетельствования страдает крайними недостатками, делающими его непригодным, нецелесообразным и даже опасным». Співставляючи утримане у статті 39 Карного «уложения» від 1903 р. визначення неосудності (нерозуміння обвинуваченим «свойства» і значення здійсненого ним, і нездатності керувати своїми діями внаслідок хворобливого розладу його душевної діяльності, несвідомого стану або розумового недорозвитку), а також порядок експертизи у карному суді з цивільним законодавством, А. Ф. Коні відзначав: «Совсем иначе обстоит дело в гражданском праве. В важном деле освидетельствования лиц, подозреваемых в душевном заболевании, для учреждения над ними опеки и для лишения их свободы в области правоспособности и дееспособности ни одной из указанных… гарантий правильности экспертизы не существует». Невирішеність як теоретичних, так і практичних питань щодо судово-психіатричної експертизи в цивільному процесі підкреслювали у своїх доповідях і О. А. Чечотт, Я. А. Боткін [3, 28].

Таким чином, проблема дієздатності, незважаючи на її важливість, що підкреслювалося як провідними психіатрами, так і юристами, не отримала на той період часу ні теоретичного обґрунтування, ні законодавчого забезпечення.

Після Жовтневої революції 1917 року у СРСР до 60-х років судово-психіатричні експертизи в цивільному процесі проводилися рідко. Наукова розробка проблеми дієздатності , окремих питань експертизи дієздатності не проводилася взагалі. У підручник судової психіатрії глава про судово-психіатричну експертизу в цивільному процесі вперше була включена тільки у 1954 році [23]. До вступу у силу «Основ цивільного законодавства» (1962 р.) визнання недієздатності проводилося районними виконавчими комітетами Рад депутатів трудящих. З 1962 р. недієздатність стала встановлюватись судом, що привело до призначення органами суду судово-психіатричних експертиз для рішення цього питання [18].

Серед наукових праць, присвячених даній проблемі [13, 25, 27, 30], певним узагальненням результатів наукових досліджень за період кінця 50-х — середини 60-х років стала робота Е. М. Холодковської «Дієздатність психічно хворих в судово-психіатричній практиці» [26], де, крім загальних питань, що стосуються понять «дієздатність», «недієздатність», наведені експертні висновки при різних психічних розладах, їх розбір і аналіз.

В єдиній за останні роки монографії Б. В. Шостаковича, А Д. Ревенка «Психіатрична експертиза у цивільному процесі» [31] узагальнюються дані досліджень кінця 70-х, початку 80-х років і розглядаються питання експертної оцінки шизофренії в цивільному процесі, окремі сторони посмертної судово-психіатричної експертизи, а також питання судово-психіатричної експертизи потерпілих.

Деякі автори, у роботах останніх років [2, 4, 5, 24] визначають актуальність вивчення, нерозробленість проблеми дієздатності, критеріїв її експертної оцінки при різних психічних розладах. У цілому ж аналіз вітчизняної літератури вказує на дефіцит узагальнюючих, системних досліджень, що стосуються як теоретичних, так і практичних питань судово-психіатричної експертизи в цивільному процесі. Існуючі у рамках цієї проблеми положення застарілі, відсутні єдині, відповідаючі вимогам наукової методології підходи до понять «дієздатність», «недієздатність», їх взаємовідношенню між собою та іншими поняттями у даному розділі науки. Законодавче забезпечення вирішення питань недосконале і не відповідає запитам практики. Між тим, аналіз законодавчих документів [6–9] свідчить про те, що положення, які стосуються дієздатності, недієздатності, обмеженої дієздатності потребують уточнення, переформулювання згідно зі змінами у законодавстві (наприклад, прийняттям Закону України «Про психіатричну допомогу»), сучасними науковими розробками проблеми діє–недієздатності, обмеженої дієздатності [12–14] та пропозиціями до визначення цих понять.

Висновки

  1. Проведене дослідження дозволяє констатувати наступне:
  2. Потреба в вирішенні питань дієздатності, недієздатності з’явилась одночасно з появою держави, громадянства, власності, прав і обов’язків громадянина.
  3. В імперський період основні (загальні) змістовні складові понять «дієздатність», «недієздатність» зберігали незмінність протягом століть.
  4. В радянський період вивчення цих понять набуло певного розвитку з відповідністю до парадигми психіатрії, що існувала на той час з її патерналістським підходом як до психічно хворого, так і до його прав та обов’язків.
  5. Сьогодення, відповідно змінам у суспільстві, уваги, що надається питанням прав і свобод особистості, визначає актуальність дослідження та подальшої розробки проблеми дієздатності.

Література

  1. Баженов Н. Н. История Московского Доллгауза, ныне Московской городской Преображенской больницы для душевнобольных. — М., 1909. — 191 с.
  2. Беро Л. М. Клинические и правовые критерии недееспособности в гражданском процессе // Архив психиатрии. — 2001. — № 4. — С. 73–75.
  3. Боткин Я. А. Роль и значение психиатров при освидетельствовании душевнобольных в Особом Присутствии Губернского правления // Труды III съезда отечественных психиатров. — СПб, 1911. — С. 873–879.
  4. Бутылина Н. В. Психические расстройства у больных онкологическими заболеваниями (по материалам посмертных судебно-психиатрических экспертиз) // Российский психиатрический журнал. — 1998. — № 5. — С. 12–15.
  5. Горинов В. В., Васюков С. А. Теоретические вопросы судебно-психиатрической экспертизы в гражданском процессе // Журнал неврологии и психиатрии им. С. С. Корсакова. — 1995. — Т. 95, № 1. — С. 104–105.
  6. Гражданский кодекс. Гражданский процессуальный кодекс Украины. — Харьков: Консум, 1998. — 528 с.
  7. Гражданский кодекс. Научно-практический комментарий. — Киев: Издательство политической литературы, 1981. — 639 с.
  8. Гражданский процессуальный кодекс. Научно-практический комментарий. — Киев: Издательство политической литературы Украины, 1979. — 608 с.
  9. Сборник постановлений Пленума Верховного Суда Украины в гражданских делах и по общим вопросам. — Харьков: Одиссей, 2000. — С. 75–78; 101–108.
  10. Ілейко В. Р. Дієздатність, обмежена дієздатність — деякі аспекти проблеми // Український вісник психоневрології. — 1996. — Т. 4, вип. 4. — С. 100–102.
  11. Илейко В. Р., Первомайский В. Б. «Дееспособность», «недееспособность» — теоретический анализ понятий // Архів психіатрії. — 2001. — № 1–2. — С. 33–36.
  12. Ілейко В. Р., Первомайський В. Б. Обмежена дієздатність: проблеми і перспективи // Архів психіатрії. — 2001. — № 4. — С. 53–56.
  13. Каминская Ц. З. О дееспособности больных, страдающих шизофренией // Проблемы судебной психиатрии. — М., 1966. — С. 248–251.
  14. Кандинский В. Х. К вопросу о невменяемости. — М., 1890. — 240 с.
  15. Ковалевский П. И. Судебная общая психопатология. — Варшава, 1896. — 130с.
  16. Кони А. Ф. Психиатрическая экспертиза и действующие законы // Труды III съезда отечественных психиатров. — СПб, 1911. — С. 19–38.
  17. Корсаков С. С. Избранные произведения. — М., 1954. — 772 с.
  18. Морозов Г. В., Лунц Д. Р., Фелинская Н. И. Основные этапы развития отечественной судебной психиатрии. — М.: Медицина, 1976. — 336 с.
  19. Оршанский И. Г. Судебная психопатология для врачей и юристов. — СПб, 1899. — 160 с.
  20. Сербский В. П. Судебная психопатология. — М., 1895. — 224 с.
  21. Сербский В. П. Судебная психопатология. — М., 1900. — 481 с.
  22. Тимофеев А. В., Игнатьев М. В. Основы психиатрической экспертизы. — СПб, 1893. — 117 с.
  23. Фрейеров О. Е. Судебно-психиатрическая экспертиза в гражданском процессе // Судебная психиатрия. — М.: Госюриздат, 1954. — С. 64–79.
  24. Харитонова Н. К. Актуальные вопросы судебно-психиатрической экспертизы в гражданском процессе // Материалы 12-го съезда психиатров России. — М., 1995. — С. 491–492.
  25. Харламов Ф. С. Психические заболевания как фактор гражданско-правовой и процессуальной недееспособности // Проблемы судебной психиатрии. — М., 1966. — С. 252–257.
  26. Холодковская Е. М. Дееспособность психически больных в судебно-психиатрической практике. — М., 1967. — 112 с.
  27. Холодковская Е. М. К вопросу дееспособности больных при некоторых формах психических заболевания // Вопросы судебной психиатрии. — М., 1965. — С. 14–20.
  28. Чечотт О. А. К вопросу об освидетельствовании душевнобольных с целью учреждения над ними опеки // Труды III съезда отечественных психиатров. — СПб, 1911. — С. 247–249.
  29. Чиж В. Лекции по судебной психопатологии. — СПб, 1890. — 336 с.
  30. Шостакович Б. В. Актуальные проблемы судебно-психиатрической экспертизы в гражданском процессе // Судебно-психиатрическая экспертиза: Сборник № 34. — М., 1980. — С. 3–9.
  31. Шостакович Б. В., Ревенок А. Д. Психиатрическая экспертиза в гражданском процессе. — Киев: Здоров’я, 1992. — 184 с.

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2010
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211