НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Русская версия статьи »

УСУНЕННЯ ЗАКОНОДАВЧИХ ПРОТИРІЧ У РЕГЛАМЕНТАЦІЇ ПРИЗНАЧЕННЯ СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ ТА ЗАСТОСУВАННЯ ПРИМУСОВИХ ЗАХОДІВ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ (за проектом Кримінально-процесуального кодексу України)

М. Я. Сегай, В. Б. Первомайський

* Публікується за виданням:
Сегай М. Я., Первомайський В. Б. Усунення законодавчих протиріч у регламентації призначення судово-психіатричної експертизи та застосування примусових заходів медичного характеру (за проектом Кримінально-процесуального кодексу України) // Колізії у законодавстві України: проблеми теорії і практики. — Київ: Генеза, 1996. — С. 82–85.

В умовах побудови правової держави процесуальні питання використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві набувають особливого значення. Оскільки держава приймає на себе зобов’язання гарантувати права людини і водночас викладає ці гарантії у вигляді певних норм процесуального законодавства, суттєвим є збіг декларації гарантій з їх реальним сенсом. Такого збігу може бути досягнуто лише за умови побудови кримінального процесу на чітких, науково обґрунтованих принципах. Таким загальновідомим принципом є презумпція невинності. Але його стає замало, коли йдеться про осіб з хворобливими розладами психічної діяльності. У цих випадках законодавець має керуватися принципом презумпції психічного здоров’я. Цей принцип, відомий в світі з 1843 року у вигляді правила M’Naghten, передбачає, що «кожна людина презюмується психічно здоровою і такою, яка володіє в достатній мірі розумом, щоб бути відповідальною за свій злочин, поки протилежне не буде задовільним чином доведено».

На наш погляд, саме ігнорування цього принципу і правом, і психіатрією є головним чинником, що призвів до використання психіатрії політикою. Це означає, що чинний кримінально-процесуальний закон не орієнтований на принцип презумпції психічного здоров’я і має бути скоригований. Але чи сталися ці бажані зміни у проекті Кримінально-процесуального кодексу України? З цієї точки зору піддано аналізу лише один з важливих моментів — концепцію «справ про застосування примусових заходів медичного характеру». Ця концепція перейнята з чинного законодавства і дещо «вдосконалена» (глава 51 проекту Кримінально-процесуального кодексу). Зокрема, зроблено спробу наголосити на особливому судочинстві, коли йдеться про осіб, стосовно яких у слідства чи суду виникли сумніви щодо осудності.

Так, із змісту частини 2 статті 515 проекту Кримінально-процесуального кодексу України можна зробити висновок, що у кримінальній праві з моменту її порушення ставиться питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Такий висновок підтверджує частина 1 статті 519, де зазначено, що «кримінальні справи про застосування примусового заходу медичного характеру заводяться на загальний підставах». А у статті 518 прямо наголошується, що «кримінальні справи щодо особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, і про застосування примусових заходів медичного характеру за наявності підстав, передбачених статтею 514 цього Кодексу, можуть бути об’єднані в одне або виділені в окреме провадження». Якщо така постановка питання не позбавлена сенсу через те, що до проведення судово-психіатричної експертизи невідомо, чи буде далі йти мова про застосування примусового заходу медичного характеру, то у проекті повинна бути стаття про підстави для відкриття справи про застосування примусового заходу медичного характеру. Але її нема, хоча є стаття 524 про закриття такої справи. А чи є взагалі підстави для найменування «справа про застосування примусового заходу медичного характеру»?

Користуючись принципом аналогії, можна поставити питання, з якою метою направляється до суду справа особи, щодо осудності якої не виникало сумнівів? Хіба для призначення міри покарання? Негативна відповідь очевидна. Стаття 348 проекту Кримінально-процесуального кодексу України передбачає 16 питань, які повинен вирішити суд при винесенні вироку. Для того, щоб визначити, яке з них є головним, системоформуючим, звернемося до частини 1 статті 15 цього проекту, яка проголошує принцип презумпції невинності: «Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний вважається невинним, коли його вина у вчинені злочину не буде доведена в порядку, передбаченому цим Кодексом, і визнана вироком суду, що набрав законної сили». Тобто доведення вини і є тим головним питанням, для вирішення якого справа направляється до суду. Саме для встановлення вини суд повинен вирішити перші три питання, передбачені частиною 1 статті 348 проекту: визначити, чи мало місце діяння, у вчиненні якого звинувачується підсудний; чи має діяння склад злочину і якою саме статтею Кримінального кодексу він передбачений; чи вчинив це діяння підсудний? І лише після встановлення вини вирішуються всі інші питання.

Тепер повернемося до «справ про застосування примусового заходу медичного характеру». Це питання передбачає частина 2 статті 527 проекту, де воно стоїть на шостому місці. Перші два місця порушують ті самі питання, що і стаття 348 проекту. А далі замість встановлення вини суд вирішує питання, «чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння в стані неосудності». Певно, законодавець мав на увазі «стан неосудності», хоча психіатрія таких стані не знає. Психіатрія вивчає психічні розлади, які обмежують або зовсім позбавляють особу здатності усвідомлювати свої дії та свідомо керувати ними. Ця особливість, притаманна розладам психіки, може бути лише підставою визнання особи неосудною, якщо буде доведено, що саме вона вчинила суспільно небезпечне діяння і в той час, коли стан її психіки був хворобливим. Тому поняття «осудність–неосудність» є цілком юридичними, хоча і мають у своєму обсязі елемент, пов’язаний з психічним станом особи. Так само, як і поняття вини, стосовно юридичної природи якого ні в кого не виникає сумнівів. Через зазначене питання — «чи вчинила ця особа суспільно небезпечне діяння» — є окремим. І лише після його вирішення суд має оцінити акт судово-психіатричної експертизи і визнати, чи був у даної особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння хворобливий розлад психічної діяльності, який позбавляв її здатності усвідомлювати свої дії і свідомо керувати ними. Якщо на всі ці питання одержано позитивні відповіді, їх сукупність становить підставу для головного висновку — визнання особи неосудною — як обставини, яка виключає вину, що і повинен зробити суд.

Таким чином, визначення питання про неосудність особи повинно бути внесено окремо до переліку, передбаченого частиною 2 статті 527, і до статті 134 як один з предметів доказування у тих випадках, коли на якомусь з етапів слідства чи розгляду справи у суді виникли сумніви щодо психічного стану особи. Тільки після цього може вирішуватись питання щодо процесуальної дієздатності особи, тобто про ї здатність усвідомлювати свої дії і свідомо керувати ними на період судового процесу. Ця здатність у неосудної особи може відновитись внаслідок видужання, або навпаки — у осудної особи зникнути внаслідок тяжкого психічного захворювання, яке виникло після вчинення злочину. Не виключений і такий варіант, коли після повторної судово-психіатричної експертизи особа буде визнана судом осудною і винною у вчинені злочину. Вже через це незрозуміло, чому її справа повинна направлятися до суду як «справа про застосування примусового заходу медичного характеру».

Після визнання особи неосудною суд має вирішити питання про її суспільну небезпечність. Цього не передбачає стаття 527 проекту, але без цього неможливе закриття «справи про застосування примусового заходу медичного характеру» згідно із частиною 1 статті 524 проекту. Визначення суспільної небезпечності хворого є необхідним для застосування примусового заходу медичного характеру і згідно із статтею 88 проекту Кримінального кодексу України. Тобто, перш ніж вирішити питання про застосування примусового заходу медичного характеру, суд обов’язково повинен вирішити два головних питання, які безпосередньо характеризують особу: визнати її неосудною і такою, що становить суспільну небезпеку. При цьому кожне з них може претендувати на надання відповідної назви справі. Але з наведених вище аргументів випливає, що у цих справах системоформуючою ознакою є визначення неосудності особи. Отже, більш точним є найменування «справа про встановлення неосудності», а не «справа про застосування примусового заходу медичного характеру». Якщо суд не дійде висновку про неосудність особи, він констатуватиме ї осудність, далі встановить вину особи і вирішить усі наступні питання, передбачені статтею 348 проекту.

Може виникнути питання: а хіба особа, стосовно осудності якої не виникало сумнівів, але яка захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, не може бути направлена до суду для застосування примусового заходу медичного характеру? Ми вважаємо, що не може через те, що такому рішенню завжди передує встановлення здатності цієї особи «стати перед судом» або «брати участь у судовому процесі». Саме такі питання ставляться перед експертом і, не маючи відповідної юридичної назви, означають встановлення процесуальної дієздатності особи.

У цих випадках експерт діагностує психічну хворобу і обґрунтовує наявність або відсутність у особи здатності усвідомлювати себе, свої дії та свідомо ними керувати. Суд, перевіривши всі аргументи, доходить висновку про процесуальну недієздатність або дієздатність особи і відповідно до цього вирішує питання про її суспільну небезпечність і застосування примусового медичного заходу або встановлює вину, відповідальність та міру покарання.

Слід наголосити на тому, що всі розглянуті вище питання, віднесені до компетенції суду, вирішують також слідчий і прокурор, направляючи справу до суду. Проте, як презумпція невинності останнє слово у визнанні особи винною лишає за судом, так і презумпція психічного здоров’я лишає за судом останнє слово у визнанні її осудною чи неосудною (або процесуально недієздатною) з причин психічної хвороби з усіма наслідками, що настають за таким рішенням. Застосування принципу презумпції психічного здоров’я тягне за собою визнання за особою з психічними розладами всіх процесуальних прав психічно здорової особи без винятку до того моменту, поки вона не буде визнана судом неосудною або процесуально недієздатною. А це означає обов’язковість оголошення підозрюваному і обвинуваченому постанови про призначення судово-психіатричної експертизи, що виключає норма статті 230 проекту Кримінально-процесуального кодексу України. Так само обов’язковим слід визнати присутність обвинуваченого у суді при вирішенні питання про його осудність (ст. 526 КПК) та при скасуванні або заміні примусового заходу медичного характеру (ч. 3 ст. 529 КПК), тим більше, що у цих випадках мова йде про поліпшення стану або видужання хворого. Винятки з цього правила повинні мати чіткі критерії, на підставі яких суд може дійти висновку про можливість розгляду справи у відсутність підсудного.

Характерно, що спроба якимось чином відокремити в правах осіб з психічними вадами від психічно здорових призводить до суттєвих протиріч. Наведемо лише один приклад. Так, згідно із частиною 1 статті 516 проекту, «особа, щодо якої ведеться справа про застосування примусового заходу медичного характеру, якщо їй не перешкоджає характер її захворювання, має право: …мати захисника…». Така формула дає підстави для висновку, що в разі, коли характер захворювання перешкоджає, така особа не має права мати захисника. Частина 3 цієї статті передбачає, що висновок про те, що характер захворювання перешкоджає особі користуватися своїми правами, повинен ґрунтуватися на даних судово-психіатричної експертизи. А частина 2 статті 517 передбачає, що захисник допускається до участі у справі з моменту встановлення факту психічного захворювання особи, але не пізніше для прийняття рішення про направлення особи на судово-психіатричну експертизу. Тобто встановлення факту психічного захворювання розглядається як дещо інше, ніж судово-психіатрична експертиза, і може бути здійснено іншим шляхом. Таким чином, стає зовсім незрозумілим, коли все ж таки допускається до участі у справі захисник, і хто встановлює факт психічного захворювання.

Розглянуті у цій статті питання свідчать про необхідність особливо обережного ставлення до визначення норм закону, які тим чи іншим шляхом стосуються психіки і свідомості особи як характерної ознаки суб’єкта прав людини.

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2010
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211