НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТЬ «ДІЄЗДАТНІСТЬ», «НЕДІЄЗДАТНІСТЬ», «ОБМЕЖЕНА ДІЄЗДАТНІСТЬ» В ЦИВІЛЬНОМУ КОДЕКСІ УКРАЇНИ У РЕДАКЦІЇ ВІД 16.01.2003 РОКУ

В. Р. Ілейко, В. Б. Первомайський

* Публікується за виданням:
Ілейко В. Р., Первомайський В. Б. Теоретичний аналіз понять «дієздатність», «недієздатність», «обмежена дієздатність» в Цивільному кодексі України у редакції від 16.01.2003 року // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 38–42.

Цивільний кодекс України в редакції від 16.01.2003 р. (далі по тексту — ЦК від 16.01.2003 р.) набув чинності через рік після зазначеної дати, тобто у січні 2004 р. [11].

Перед аналізом понять «дієздатність», «недієздатність», «обмежена дієздатність», порядку визнання угоди недійсною тощо, слід зазначити, що законодавцями прийняті до уваги та внесені у статті ЦК від 16.01.2003 р. науково обґрунтовані пропозиції, що протягом тривалого часу розроблялися у відділі СПЕ УНДІССПН у наукових статтях, наукових дослідженнях [3–6, 10], виступах на вітчизняних та міжнародних конференціях, симпозіумах, нарадах різного рівня (у тому числі за участю представників юридичних органів, законодавців), а також зауваженнях до проекту нового ЦК України, які у 2002 р. були передані у комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства.

Між тим поряд з прийнятими до уваги пропозиціями щодо застарілих термінів, невдалих формулювань, необхідності розповсюдження поняття обмежена дієздатність на осіб з іншими психічними розладами, окрім станів токсикоманічної залежності, у ЦК від 16.01.2003 р. залишається низка недоліків та протиріч, які викликають зауваження і потребують додаткових роз’яснень та уточнень.

Поняття «дієздатність» У ЦК від 16.01.2003 р. не зазнало особливих змін, а формулювання статті щодо цього поняття стало більш чітким, спрощеним та зрозумілим. Так, відповідно до ст. 30, «цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання». Повна цивільна дієздатність настає по досягненню особою повноліття — вісімнадцяти років (або раніше за певних умов — реєстрація шлюбу, праця за трудовим договором, підприємницька діяльність тощо). Таким чином, обсяг і зміст поняття «дієздатність» залишилися без змін; формула «усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними» є більш вірною у порівнянні з минулою — «розуміє значення своїх дій та може керувати ними», тому що поняття «усвідомлює» точніше відображає психічний стан особи, її свідомість, самосвідомість, критичність тощо, а не тільки «розуміння» — поняття, яке термінологічно має відношення переважно до інтелекту особи.

У ЦК від 16.01.2003 р. введені нові терміни щодо віку особи, яка не досягла повноліття. Так: а) фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа) має часткову цивільну дієздатність, при цьому вона має право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин — також новий термін ЦК від 16.01.2003 р., що відповідає минулому терміну — угода), здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду; б) фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має неповну цивільну дієздатність. Крім правочинів, передбачених для малолітньої особи, особа з неповною цивільною дієздатністю має право розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, бути учасником (засновником) юридичних осіб, самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім’я. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Згідно з п. 5 ст. 32 ЦК від 16.01.2003 р., «за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права…».

Відповідно до п. 1 ст. 39 ЦК від 16.01.2003 р., «фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними». У представленій редакції формула недієздатності також містить два критерії: медичний — «хронічний, стійкий психічний розлад» і психологічний — «усвідомлення значення своїх дій та (або) керівництво ними». Медичний критерій недієздатності у новій редакції ЦК зазнав змін і визначений узагальненим поняттям — «хронічний, стійкий психічний розлад», яке включає до себе психічні розлади різні за походженням та патогенетичними механізмами, основною ознакою яких є довготривалість та виразність, яка виключає здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Слід відзначити, що формулювання «хронічний, стійкий психічний розлад» є більш прогресивним, аніж «душевна хвороба або недоумство». Між тим воно є неточним і розпливчатим тому, що поняття «хронічний» та «стійкий» — синонімічні і відображають подовженість, динаміку психічного розладу, але не відображають його тяжкість (глибину та виразність). Поняття «душевна хвороба» у наукових працях та коментарях ототожнювалося з поняттям «психоз», тобто — тяжкий психічний розлад із значними порушеннями сфер психіки (свідомості, самосвідомості, когнітивної, афективної сфер, критики, наявністю продуктивних психічних розладів — марення, галюцинацій тощо); синдром недоумства являє собою глибокий та необоротний дефект психіки, у першу чергу пам’яті та інтелекту. Термін же «хронічний, стійкий психічний розлад» сам по собі не обов’язково передбачає як психоз, так і глибокий дефект психіки. Клінічне наповнення терміну законодавець залишив за спеціалістами у галузі судово-психіатричної експертизи, пов’язуючи «хронічний, стійкий психічний розлад» з нездатністю усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Тобто «хронічний, стійкий психічний розлад» повинен бути такого ступеню виразності, щоб виключати здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

На нашу думку, по-перше, більш вдалим та відповідаючим іншим законодавчим документам (наприклад, Закону України «Про психіатричну допомогу» [2]) був би термін «тяжкий психічний розлад» (як визначено в ст. 1 цього Закону — «тяжкий психічний розлад — розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку»). По-друге, законодавець між умовно інтелектуальним (здатність усвідомлювати значення своїх дій) та вольовим (здатність керувати своїми діями) компонентами психологічного критерію залишив союзи — «та (або)», таким чином розриваючи інтелектуальну та вольову діяльність. Науково обґрунтована критика такого підходу є у фундаментальних роботах щодо формули неосудності [7–9]. Відсилаючи читача до цих наукових праць та обґрунтування своєї точки зору, можна лише зазначити, що важко собі клінічно уявити такий «хронічний, стійкий психічний розлад», який виключав би здатність особи усвідомлювати свої дії (тобто усвідомлювати себе, свою поведінку, вчинки, навколишнє, тощо) і залишав би здатність керувати своїми діями, або навпаки, щоб особа з «хронічним, стійким психічним розладом» була здатна все усвідомлювати (знову таки усвідомлювати себе, свою поведінку, вчинки, навколишнє), але не була при цьому здатна керувати своїми діями.

Ст. 36 ЦК в редакції від 16.01.2003 р. позначена як «Обмеження дієздатності фізичної особи». Ч. 1 цієї статті розповсюджує обмеження дієздатності (як це, до речі, обґрунтовується у нашій роботі і пропонувалося протягом останніх 10 років) на осіб з іншими психічними розладами, окрім станів токсикоманічної залежності. Ч. 1 статті сформулювано таким чином: «Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними». Ч. 2 статті роз’яснює обмеження дієздатності фізичної особи зі станами токсикоманічної залежності, використовуючи, як і у минулій редакції ЦК формулювання — «якщо вона (тобто особа) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище». Не маючи зауважень до самого формулювання поняття «обмежена дієздатність», по-перше, слід звернути увагу на статті щодо поновлення цивільної дієздатності, яка була обмежена (ст. 38) та поновлення цивільної дієздатності особи, яка була визнана недієздатною (ст. 42). Згідно з запропонованим змістом поновити обмежену дієздатність складніше, аніж відсутність дієздатності, тобто наявність недієздатності. Так, ч. 1 ст. 38 викладена — «у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність». У свою чергу, ч. 1 ст. 42 викладена — «за позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними».

З наведеного видно, що для поновлення дієздатності у недієздатної особи потрібно її «видужання або значне поліпшення психічного стану». Для поновлення ж обмеженої цивільної дієздатності потрібно «видужання особи або такого поліпшення її психічного стану, який відновив би у повному обсязі її здатність…». Таке формулювання щодо поновлення дієздатності фізичної особи, яка була обмежена, суперечить як науковим уявленням щодо впливу наявних психічних розладів на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, так і особливостям контингенту осіб з психічними розладами, у відношенні яких ймовірно може бути використане це поняття, а саме осіб з розумовою відсталістю, осіб похилого віку з судинним ураженням головного мозку, постпсихотичними психічними розладами тощо. Психічний стан таких осіб практично не може досягти такого поліпшення, щоб «у повному обсязі» відновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Для такого визначення фізична особа повинна стати цілком, абсолютно, «у повному обсязі» психічно здоровою, що є неможливим для позначеного вище контингенту громадян. Тобто згідно з запропонованим визначенням поновити дієздатність, яка була обмежена, буде теоретично (і практично) неможливим.

У відношенні обмеження дієздатності осіб з психічними розладами слід зазначити також наступне. Маючи незадовільну практику (тобто таку, що не працювала) використання інституту обмеженої дієздатності стосовно осіб зі станами токсикоманічної залежності, можна прогнозувати (також з урахуванням протиріч, що внесені у статті про поновлення дієздатності), що превентивне обмеження дієздатності осіб з психічними розладами зустрінеться з певними труднощами, буде повільним та малочисельним. Між тим права осіб з психічними розладами, які вже здійснили юридичну дію (правочин) зі шкодою для себе і ця шкода була обумовлена (детермінована) наявним психічним розладом, залишаються без захисту та поза статтями закону щодо обмеження дієздатності. Тобто не обговорено та не вирішено питання щодо не тільки превентивного, а і ретроспективного обмеження дієздатності особи у відношенні конкретної юридично значущої дії.

Вихід з такого положення для експерта-психіатра, на нашу думку, в обґрунтуванні висновку, що психічний розлад, який мала особа на період здійснення юридичної дії істотно (суттєво) впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на той період часу. Практичний досвід свідчить, що рішення суду у таких випадках буває різним — як з прийняттям висновку експерта та визнанням угоди (правочину) недійсною, так і критичним відношенням до такого висновку.

В ієрархії обсягу прав та обов’язків: недієздатна особа цілком позбавлена самостійних прав, можливості вчинити будь-який правочин, не створює та не несе будь-яких цивільних обов’язків, не несе відповідальності за завдану шкоду; малолітня особа має право вчиняти дрібні правочини тощо і також не несе відповідальності за завдану нею шкоду; особа з обмеженою дієздатністю має права, тотожні малолітній особі, тобто самостійно може вчиняти дрібні побутові правочини, але вона несе відповідальність як за завдану іншій особі шкоду, так і за порушення договору, укладеного нею за згодою піклувальника; неповнолітня особа — особа з неповною цивільною дієздатністю (якщо вона не обмежена судом) має найбільш широкий у цьому переліку обсяг цивільних прав і відповідно більш широкий обсяг цивільних обов’язків.

Як вже вище зазначено, термін «угода» у ЦК від 16.01.2003 р. замінено терміном «правочин», який визначено як «дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Із статей гл. 16 «Правочини» слід відзначити наступні, що мають судово-психіатричне значення, тобто мають відношення до психічної діяльності особи і можуть бути використані при обґрунтуванні призначення судово-психіатричної експертизи.

В ч. 3 ст. 203 ЦК «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину», відзначено — «волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі». Відповідно, в ч. 1 ст. 215 «Недійсність правочину» вказано — «підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу».

Згідно зі ст.ст. 221–223 ЦК, що регламентують правові наслідки вчинення правочину фізичною особою за межами її цивільної дієздатності (малолітньою особою — ст. 221, неповнолітньою особою — ст. 222, особою, дієздатність якої обмежена — ст. 223), правочин, здійснений вищевказаними особами, може бути згодом схвалений батьками (усиновлювачами), піклувальником, опікуном (для малолітньої особи). «Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні».

Ст. 225 ЦК від 16.01.2003 р. роз’яснює «правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними». Ч. 1 ст. 225 ЦК визначає, що «правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені». Ця стаття відповідає статті 55 попереднього ЦК, посилання на яку використовувались при призначенні СПЕ — очної та посмертної, метою яких була оцінка психічного стану особи на певний період часу — момент здійснення угоди і яка формулювалась наступним чином: «угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина».

Ст. 225 ЦК, у цілому відповідаючи попередній ст. 55 ЦК, не має терміну «стан», тобто законодавець свідомо (або помилково та несвідомо) не визначає причину (медичну, психологічну), з якої особа не усвідомлювала значення своїх дії та (або) не могла керувати ними, залишаючи за іншими особами (позивачем, його представником), фахівцями (адвокатом у справі, експертом — при призначенні експертизи) можливість визначення такої причини. На нашу думку, для однакового розуміння та тлумачення цієї статті у коментарі до ЦК потрібно більш докладно визначити причину, що виключала здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (а конкретніше — ввести термін — «психічний стан» з формулюванням статті у варіанті — «правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли за своїм психічним станом вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним…». Такий узагальнений термін, як «психічний стан», на нашу думку, зможе задовольнити інтереси та потреби законодавця, фахівців та громадян України.

Слід ще раз підкреслити, що як і у минулій редакції ЦК України [11], ст. 225 ніяк не оговорює випадки, коли правочин було здійснено особою з психічним розладом, що не виключав, але суттєво обмежував її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (тобто якщо де-факто за своїм психічним станом особа могла бути визнана обмежено дієздатною) або у той момент, або взагалі. Такі випадки не є поодинокими і, на нашу думку, у питанні «обмеженої дієздатності внаслідок наявного психічного розладу» законодавець зробив перший і необхідний крок, але не зробив другий крок у відношенні цього поширеного контингенту громадян щодо захисту їх прав (при житті чи після смерті), тобто не регламентував можливість ретроспективного визнання правочину недійсним, коли для цього є чи були вагомі підстави. Як вже було зазначено, експерт-психіатр у межах своєї компетенції може у своїх висновках повідомити суд про наявність у особи психічного розладу (психічного стану), що суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними у момент вчинення правочину. Такий висновок корелює у тому числі і з ч. 3 ст. 203 ЦК від 16.01.2003 р., згідно з якою волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Ст. 226 ЦК від 16.01.2003 р. роз’яснює «правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою». У ч. 1 ст. 226 зазначено, що «опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку встановленому ст. 221 цього Кодексу». У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними (тобто, згідно з ч. 2 ст. 215 такими, недійсність яких встановлена законом). У ч. 4 ст. 226 зазначено: «дієздатна сторона зобов’язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім’ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан».

Таким формулюванням законодавець з незрозумілої причини (можливо помилково) розмежовує поняття «психічний розлад» та «недоумство», що з одного боку є частковим поверненням до формулювання медичного критерію недієздатності у попередній редакції ЦК, де розділяються поняття «душевна хвороба» та «недоумство», а з другого таке розмежування вступає в протиріччя зі змістом ст. 39 ЦК від 16.01.2003 р. про визнання особи недієздатною, де медичний критерій визначено узагальненим поняттям «хронічний, стійкий психічний розлад» (який повинен включати до себе і синдром недоумства).

Ст.ст. 229, 230, 231, 233 ЦК роз’яснюють правові наслідки правочинів, які вчинені при наявності певних умов, під впливом: помилки — ст. 229, обману — ст. 230, насильства — ст. 231, тяжкої обставини — ст. 233. Не зупиняючись на змісті цих статей, слід лише зазначити, що кожна з перелічених умов може бути пов’язана з особливостями психічного стану особи (включаючи наявність у неї психічних розладів), який може бути визначаючим, детермінуючим фактором при здійсненні помилки або обману, чи бути складовою поняття «тяжка обставина»; крім того при насильстві, особливо у вигляді психічного тиску, також має значення психічний стан особи, на яку такий тиск здійснюється. Тобто перелічені статті можуть бути підставою для призначення судово-психіатричної експертизи для роз’яснення та уточнення питань щодо психічного стану особи на момент таких правочинів (зазначених у ст.ст. 229–231, 233 ЦК від 16.01.2003 р.).

Висновки

Поряд з прийнятими до уваги пропозиціями щодо застарілих термінів, змісту статей, обмеження дієздатності осіб з психічними розладами, в Цивільному кодексі у редакції від 16.01.2003 р. залишається низка недоліків та протиріч, які викликають зауваження і потребують додаткових роз’яснень та уточнень, основними з них є: а) невдале формулювання медичного критерію недієздатності, з використанням розпливчастого терміну «хронічний, стійкий психічний розлад»; б) застосування між інтелектуальним та вольовим компонентами психологічного критерію поряд з союзом «та», союзу «або», що роз’єднує ці взаємопов’язані сфери психіки; в) практична неможливість поновлення дієздатності, що була обмежена у зв’язку з невдалим формулюванням вимог для цього; г) передбаченість тільки превентивного (перспективного) обмеження дієздатності особи і не прийняття до уваги наших пропозицій щодо можливості ретроспективного обмеження дієздатності особи (при посмертній та очній СПЕ), що значно ускладнить захист прав особи з непсихотичними психічними розладами, які суттєво впливали на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на період правочину, що вже було здійснено, з можливістю визнання такого правочину недійсним.

Здійснення такого захисту можливо лише при наявності демонстрації та безперечної доведеності у висновках акту посмертної СПЕ суттєвого впливу психічного розладу на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на період правочину, що потребує відповідної кваліфікації психіатра-експерта і чітких методичних принципів при складанні експертного висновку.

Для психіатрів-експертів України є необхідність відпрацювання однакових підходів та розуміння змісту статей ЦК від 16.01.2003 р., передумовою яких є психічний стан особи, що може бути підготовленим у вигляді наукової доповіді, наукової статті у фаховому виданні, методичних рекомендацій, інформаційного листа і обговореним та прийнятим до уваги на спеціальній нараді по судово-психіатричній експертизі.

Література

  1. Гражданский кодекс. Гражданский процессуальный кодекс Украины. — Харьков: Консум, 1998. — 528 с.
  2. Закон України «Про психіатричну допомогу». — Київ: Сфера, 2000. — 50 с.
  3. Илейко В. Р. Ограниченная дееспособность — некоторые аспекты проблемы // Архів психіатрії. — 1997. — № 3–4. — С. 21–24.
  4. Ілейко В. Р. Деякі аспекти проблеми дієздатності, обмеженої дієздатності в законодавстві України // Лікарська справа. — 2002. — № 8. — С. 20–22.
  5. Ілейко В. Р., Первомайський В. Б. Обмежена дієздатність: пошук шляхів вирішення проблеми // Архів психіатрії. — 2003. — Т. 9, № 2. — С. 59–62.
  6. Первомайский В. Б., Илейко В. Р. Функционально-динамическая концепция ограниченной дееспособности // Архів психіатрії. — 2003. — Т. 9, № 4. — С. 57–62.
  7. Первомайский В. Б. Невменяемость. — Киев, 2000. — 320 с.
  8. Первомайский В. Б. Критерии невменяемости и пределы компетенции психиатра-эксперта // Советское государство и право. — 1991. — № 5. — С. 68–76.
  9. Первомайский В. Б. Невменяемость: два подхода к определению понятия // Вісник Асоціації психіатрів України. — 1999. — № 2. — С. 65–76.
  10. Розробити методологічні та методичні підходи до визначення обмеженої дієздатності у осіб похилого віку з психічними розладами при судово-психіатричній експертизі у цивільному процесі: Звіт про НДР (заключний) / Український НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології. — Номер держреєстрації 0100U001027. — Київ, 2003. — 172 с.
  11. Цивільний кодекс України. — Харків, 2002. — 176 с.

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2008
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211