НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

Русская версия статьи »

ОБМЕЖЕНА ОСУДНІСТЬ ТА ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ

А. В. Каніщев

* Публікується за виданням:
Каніщев А. В. Обмежена осудність та примусові заходи медичного характеру // Архів психіатрії. — 2007. — Т. 13, № 1–2. — С. 42–50.

Правові наслідки обмеженої осудності відповідно до ч. 2 ст. 20 Кримінального кодексу (КК) України мають двоякий характер. По-перше, це врахування зазначеної обставини судом при призначенні покарання. По-друге — можливість застосування до обмежено осудної особи примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ). Останнє по праву вважається одним з найбільш дискусійних аспектів реалізації інституту обмеженої осудності [2, 25, 37]. Існує багато окремих питань щодо критеріїв призначення та відміни ПЗМХ обмежено осудним, організації психіатричної допомоги та дотримання прав засуджених в рамках таких заходів [10, 11, 14, 24, 25, 37, 50]. Але у відношенні загальних теоретичних принципів застосування ПЗМХ до обмежено осудних також немає повної ясності та визначеності.

З урахуванням зазначеного метою даного дослідження був комплексний аналіз медичних, правових, організаційних та етичних аспектів застосування ПЗМХ до обмежено осудних осіб. Для цього здійснено аналітичний огляд наукових публікацій, проведено порівняльне дослідження українського та російського законодавств; крім того, проаналізована галузева статистична звітність щодо роботи судово-психіатричних експертних установ та підрозділів України (форми № 38–здоров) за 2002–2006 рр.

Відомо, що із самого початку наукових дискусій щодо обмеженої (зменшеної) осудності необхідність примусового лікування злочинців із психічними аномаліями розглядалась як найголовніший аргумент на користь впровадження такої правової норми [39]. Підґрунтям такої позиції були уявлення про психопатологічне коріння кримінальної поведінки та сподівання на попередження злочинності за допомогою психіатрії. Це знайшло відображення у поглядах соціологічної та антропологічної шкіл кримінального права. Безумовно, згодом ці уявлення зазнали значної трансформації. Але навіть напередодні закріплення норми про обмежену осудність у вітчизняному законодавстві погляди науковців на примусове психіатричне лікування засуджених залишались суперечливими.

З одного боку, висловлювалась думка про те, що обмежена осудність як така має значення лише для визначення ступеня відповідальності особи, а питання застосування до засуджених медичних заходів знаходиться у дещо іншій площині. Підкреслювалося, що засуджені із психічними аномаліями потребують застосування ПЗМХ не тому, що у них обмежена здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, а через те, що наявні у них психічні розлади утруднюватимуть застосування виправних заходів та перешкоджатимуть досягненню цілей покарання [52]. Для забезпечення психіатричного лікування засуджених з психічними розладами, що утруднюють відбування покарання, пропонувалося введення окремого правового інституту обмеженої виправно-трудової дієздатності [49, 52].

Натомість Й. А. Кудрявцев (1995) зазначав, що застосування ПЗМХ незалежно від ступеня відповідальності особи загрожує зловживаннями та порушеннями прав людини. За його думкою, примусове лікування може застосовуватися лише у випадку зменшення відповідальності. Вплив психічного розладу на обмеження відповідальності винного вже є достатньою підставою для застосування ПЗМХ, бо виникає потреба захисту суспільства від негативного впливу такого психічного розладу [20, 21]. Майже аналогічну систему пропонувала О. Д. Ситковська (1998): на її погляд, у відношенні осіб з психічними дефектами, але відповідальних за свою поведінку, потрібні покарання у межах відповідальності та заходи медичного характеру у межах впливу психічних аномалій на поведінку [41, с. 169]. Таким чином, прихильники зазначеної позиції вбачали реалізацію принципу справедливості у «дольовому» співвідношенні кримінального покарання та ПЗМХ, яке б визначалося пропорційно ступеню обмежувального впливу психічного розладу на відповідальність суб’єкта злочину. Але застосування такої «пропорційної» системи вимагало кількісної оцінки ступеня впливу психічного розладу на кримінальну поведінку, виявлення прямих зв’язків між порушеннями психічної сфери та скоєнням злочину. Між тим такий підхід стикається з певними перешкодами. Адже відомо, що причинно-наслідкові відносини, що лежать в основі протиправних діянь, мають імовірнісний характер. Це справедливо навіть у відношенні діянь неосудних осіб [32, 34]. Що ж тоді говорити про обмежено осудних, свідомість та поведінка яких мають набагато більше «ступенів свободи»? Психічні розлади непсихотичного рівня (які є медичним критерієм обмеженої осудності) можуть бути лише одним з елементів у механізмі кримінальної поведінки, де діють завжди опосередковано, через соціальні настанови, ціннісні орієнтири тощо. Тому, як це неодноразово зазначалося в літературі, будь-який пошук «криміногенної психопатології», розгляд психічних розладів в якості причин злочинності є безперспективним та методологічно хибним [47, 52].

Необхідно згадати про ще один аргумент, який висловлювався критиками зазначеної «пропорційної» системи. За їх думкою, найбільшу соціальну небезпечність представляють обвинувачувані із різноманітними психічними розладами та антисоціальною спрямованістю цінностей, які здатні повною мірою здійснювати усвідомлено-вольову регуляцію своєї кримінальної поведінки, тобто повністю осудні особи. Але, будучи повністю осудними, вони не підлягають застосуванню ПЗМХ, хоча наявна у них психічна патологія може значною мірою перешкоджати досягненню цілей покарання [8, 38].

Щойно норма про застосування ПЗМХ до обмежено осудних потрапила у законодавство і почали опрацьовуватися способи її реалізації — на цьому шляху виникли суттєві проблеми. Передусім виявилось, що існуюча, «традиційна» концепція ПЗМХ як заходу державного примусу не повною мірою відповідала новим завданням примусового психіатричного лікування обмежено осудних осіб.

Дійсно, протягом багатьох десятиліть у судовій психіатрії та кримінальному праві сформувалося досить чітке визначення сутності та мети ПЗМХ. Так само, як і кримінальне покарання, ПЗМХ застосовувались тільки за рішенням суду, без чиєїсь на те згоди. Метою ПЗМХ було попередження скоєння хворим нового суспільно небезпечного діяння, вилікування хворого або поліпшення його психічного стану. До ключових ознак ПЗМХ відносилось те, що вони позбавлені карального характеру, не тягнуть за собою судимості, не висловлюють від імені держави негативної оцінки особи суб’єкта, не переслідують цілей виправлення та перевиховання [25, 46, 51]. Обов’язковими підставами для застосування ПЗМХ були: по-перше, скоєння особою діяння, передбаченого КК; по-друге, наявність психічного розладу, який позбавляє особу здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними; по-третє, суспільна небезпечність особи з урахуванням її психічного стану та характеру діяння [51].

З огляду на зазначену медико-правову концепцію ПЗМХ застосування їх до обмежено осудних ставило багато запитань. Виявилось, що одні й ті самі ПЗМХ мають застосовуватися до осіб, які знаходяться у взаємовиключних станах (неосудність, з одного боку, та обмежена осудність як варіант осудності — з іншого) [29, 30].

Проблему було «вирішено» за рахунок технічної адаптації інституту ПЗМХ. Ключовою ознакою ПЗМХ, що застосовуються до обмежено осудних осіб, стало поєднання таких заходів з кримінальним покаранням [27, с. 355; 37, с. 472]. ПЗМХ несподівано стали розглядатися як «форма реалізації кримінальної відповідальності» [45, с. 212], а їх метою стало також перевиховання та виправлення засуджених [13, с. 301]. Штучність такої «адаптації» ПЗМХ є очевидною.

Для практичного впровадження положень ч. 2 ст. 20 КК України було також необхідно вирішити: які види ПЗМХ можна застосовувати до обмежено осудних осіб і на які установи в таких випадках покладається їх виконання.

КК Російської Федерації припускає можливість застосування до обмежено осудних осіб лише одного виду ПЗМХ — амбулаторної психіатричної допомоги. КК України такого обмеження не встановлює. Ситуацію намагались виправити за рахунок наукових коментарів. У більшості українських публікацій підкреслювалось, що єдиним припустимим видом ПЗМХ у відношенні обмежено осудних осіб може бути надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (АПДПП), оскільки цей захід не пов’язаний із госпіталізацією до психіатричного закладу [15, с. 302; 23; 27, с. 355]. Така ж позиція була висловлена Пленумом Верховного Суду України у п. 7 постанови від 03.06.2005 р. № 7. Логіка такого обмеження є очевидною, бо тільки таким чином можна поєднати ПЗМХ із покаранням. Але одразу ж виникають зауваження. По-перше, доки таке правило не з’явиться безпосередньо у законі, шлях для призначення обмежено осудним стаціонарних видів ПЗМХ залишається відкритим. По-друге, амбулаторний характер та поєднання із покаранням не позбавляють таку психіатричну допомогу ознак ПЗМХ, в основі яких — недобровільний характер втручання.

Що стосується питання про суб’єкти застосування ПЗМХ, то воно вирішувалось доволі просто у разі призначення покарання без позбавлення волі. Очевидно, що застосування ПЗМХ при цьому стає обов’язком амбулаторної психіатричної служби закладів охорони здоров’я. Але як бути у разі призначення покарання, пов’язаного із позбавлення волі? Єдиним вирішенням цього питання стало застосування АПДПП силами медичної служби кримінально-виконавчої системи [13, с. 310; 15, с. 257; 23; 25; 27, с. 355]. І з цим також погодився Пленум Верховного Суду України (п. 8 постанови від 03.06.2007 р. № 7). Іншого шляху поєднання ПЗМХ із покаранням у вигляді позбавлення волі знайти не вдається. До того ж, медична служба Департаменту з питань виконання покарань має у своїй структурі психіатричні лікарні, відділення, а також амбулаторну психіатричну службу. Однак чи є ці аргументи достатніми для здійснення ПЗМХ медичною службою місць позбавлення волі? Адже відомо, що з 1989 р., після передачі психіатричних лікарень із суворим наглядом до ведення Міністерства охорони здоров’я усі суб’єкти ПЗМХ знаходились цілком в структурі органів охорони здоров’я і не мали відношення до пенітенціарної системи. То чому медична служба Департаменту з питань виконання покарань має брати на себе таку функцію тепер? І як тоді при зміні або скасуванні ПЗМХ виконувати вимоги ст. 422 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України? Адже ця стаття досі передбачає розгляд зазначених питань за поданням головного психіатра органу охорони здоров’я, якому підпорядкований медичний заклад, де тримають особу.

У ході застосування до обмежено осудного АПДПП може виникнути ситуація, коли хворий ухиляється від лікування або взагалі від контактів із психіатричною службою. Однозначного правового вирішення такої ситуації на сьогоднішній день не існує [2; 14, с. 209]. На думку коментаторів російського законодавства в галузі психіатрії, збереження в обмежено осудної особи здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними робить її відповідальною за виконання медичних призначень [13, с. 310]. Але як саме така відповідальність може бути реалізована, наразі невідомо, бо, на щастя, Кримінально-виконавчим кодексом України вона не передбачена. За іншою думкою, в разі невиконання засудженим умов АПДПП або при погіршенні його психічного стану може виникнути необхідність його госпіталізації до психіатричного стаціонару [23]. Уявляється, що така ситуація може зумовити призначення стаціонарного виду ПЗМХ лише в одному випадку — при звільненні особи від покарання за ч. 1 ст. 84 КК України (умовою цього є психічна хвороба, яка позбавляє особу здатності усвідомлювати свої дії або керувати ними). А недобровільна госпіталізація до психіатричного стаціонару у цивільно-правовому порядку (на підставі ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу») може бути здійснена також лише за наявності ознак тяжкого психічного розладу. До речі, факт такої госпіталізації сам по собі не може автоматично зумовити зміну ПЗМХ з АПДПП на госпіталізацію до психіатричного закладу.

Застосування положень ч. 2 ст. 20 КК України у експертній практиці демонструють кількісні показники, наведені у таблиці.

Таблиця

Кількість осіб, визнаних обмежено осудними, та рекомендацій про застосування амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку (дані судово-психіатричних експертних комісій України за 2002–2006 рр.)

Рік Визнано обмежено осудними Рекомендовано застосування ПЗМХ у вигляді АПДПП
абс. ч. %
2006 392 137 34,9
2005 413 135 32,7
2004 480 187 39,0
2003 363 93 25,6
2002 278 82 29,5

Частота призначення обмежено осудним ПЗМХ у вигляді АПДПП суттєво відрізнялася у різних адміністративно-територіальних одиницях України. У деяких областях АПДПП рекомендувалася експертами усім без винятку обмежено осудним. Разом із тим, приблизно у чверті регіонів такі рекомендації мали поодинокий характер, а майже у половині областей України судово-психіатричні експерти не рекомендували АПДПП жодному обмежено осудному.

Втім, наведені цифри не відбивають повною мірою ситуацію із призначенням ПЗМХ обмежено осудним в Україні. Форма галузевої статистичної звітності № 38–здоров, затверджена наказом МОЗ України від 04.07.2002 р. № 247, передбачає можливість обліку тільки одного виду ПЗМХ у відношенні обмежено осудних, а саме АПДПП. Очевидно, розробники цієї форми виходили з того, що жоден з інших видів ПЗМХ не може бути застосований до обмежено осудних. Однак зі звітів деяких регіонів України відомо, що принаймні у 2005 р. експерти рекомендували застосування до обмежено осудних осіб ПЗМХ у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним або посиленим наглядом. А у попередні роки, як відомо, суди приймали рішення про застосування до таких осіб ПЗМХ у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом [22, 23].

Певну стурбованість викликає те, що експерти іноді у своїх висновках зазначають про потребу обмежено осудної особи у лікуванні «на загальних підставах». Такий захід не є примусовим і навряд чи повинен з’являтись у експертному висновку. Не можна виключити того, що суд розцінить таку рекомендацію експертів як підставу для призначення примусових медичних заходів.

На жаль, ми не маємо статистичних відомостей про застосування українськими судами ч. 2 ст. 20 КК України. Однак досить показовими є дані опитування суддів, проведеного І. І. Семенковою (2004): 23,75% опитаних вважали ПЗМХ заміною кримінального покарання; 11,25% опитаних вважали можливим застосування до обмежено осудних ПЗМХ у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку; понад 50% — у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з різними типами нагляду. Лише у 1 випадку з 80 опитаних було в категоричній формі вказано, що обмежено осудна особа підлягає кримінальній відповідальності і має нести покарання без посилань на можливість застосування ПЗМХ [40].

Із наявних літературних джерел відомо, що у Російській Федерації у 1997 р. суди застосовували ПЗМХ до кожного десятого, у 1998 р. — до кожного шостого, а у 1999 р. — до кожного четвертого обмежено осудного [1–3, 48]. В той же час у 1999–2000 рр. експерти рекомендували застосування ПЗМХ приблизно у 75% рішень про обмежену осудність [26, 48], а у 2005 р. цей показник досяг майже 80% [9]. Так само, як і в Україні, у Російській Федерації має місце широкий розкид кількісних показників призначення ПЗМХ у різних регіонах — від повної відсутності таких експертних рішень до рекомендацій ПЗМХ 100% обмежено осудних [1, 3, 9].

Положення ст. 94 КК України вимагають враховувати при призначенні ПЗМХ як психічний стан особи, так і тяжкість діяння. Таке правило встановлюється для всіх випадків призначення ПЗМХ і не передбачає будь-якої специфіки для обмежено осудних осіб. Це означає, що застосування ПЗМХ фактично передбачає визнання особи соціально небезпечною. На думку Й. А. Кудрявцева (1995), міждисциплінарне поняття суспільної небезпечності, пов’язаної із психічним станом, є добре відпрацьованим і повністю підходить до обмежено осудних осіб [21]. Але чи так це насправді?

Відомо, що поняття суспільної небезпечності психічно хворого складається з двох критеріїв — медичного (психічний розлад) та юридичного (факт діяння). Специфікою зазначеного поняття є його системний характер. Це означає, що при визначенні суспільної небезпечності неможливо виключити з аналізу ані медичний, ані юридичний її критерій. У той же час ці критерії принципово неможливо злити в якусь єдину ознаку. Системоутворююча функція належить саме юридичному критерію, оскільки без факту діяння, передбаченого КК, питання про визначення суспільної небезпечності хворого та призначення ПЗМХ взагалі б не виникло [31].

Спробуємо змоделювати конструкцію суспільної небезпечності у випадку застосування ПЗМХ до обмежено осудного. Медичним критерієм суспільної небезпечності обмежено осудної особи мали б бути відомості про частоту правопорушень при окремих формах психічних розладів. Слід, однак, зазначити, що при обмеженій осудності йдеться про непсихотичні психічні порушення, які не досягають рівня тяжких психічних розладів. Психічний стан обмежено осудної особи характеризується зниженою, але не втраченою повністю здатністю усвідомлювати свої дії та керувати ними. Таким чином, кількісні показники ризику делінквентної поведінки не можуть мати принципового значення. Поза рамками кримінального процесу наші знання про «криміногенність» цих розладів не можуть бути підставою для недобровільного психіатричного втручання, якою б не була стурбованість суспільства через певну ймовірність скоєння такою особою кримінального злочину.

Юридичним критерієм суспільної небезпечності психічно хворого є скоєне ним діяння. Суд, таким чином, має прийняти рішення про застосування ПЗМХ обов’язково із врахуванням тяжкості діяння. Але у випадку обмеженої осудності йдеться про діяння особи, яка є суб’єктом злочину. Саме діяння, у свою чергу, характеризується наявністю усіх елементів складу злочину. А тяжкість злочину повинна знайти відображення саме у суворості кримінального покарання. Із зазначеного витікає, що і при призначенні покарання, і при призначенні ПЗМХ обмежено осудній особі насправді враховуються одній й ті самі підстави, через що фактично утворюється «подвоєний» склад злочину. Статус ПЗМХ у такому випадку мало чим відрізняється від «другого покарання».

Інша проблема полягає в тому, що врахування та оцінка як самого факту скоєння злочину, так і його тяжкості не зовсім вкладається у межі спеціальних знань судово-психіатричного експерта. До того ж, на час проведення експертизи цей факт у більшості випадків ще й не встановлено судом. Через це експерти можуть вдаватися до спрощеного механістичного підходу: якщо особа скоїла злочин і має психічний розлад, який обмежує її здатність до усвідомлено-вольової поведінки, то, відповідно, ця особа є суспільно небезпечною і потребує застосування ПЗМХ. Прикладом реалізації такого підходу є практика деяких експертних комісій України та Російської Федерації, які рекомендують ПЗМХ усім без винятку обмежено осудним.

Суди, зі свого боку, можуть призначати обмежено осудній особі ПЗМХ, враховуючи лише її психічний стан, тобто приймати рекомендацію експертів «у готовому вигляді». Показовим у цьому плані є те, що у Російській Федерації в 1997–1998 рр. були випадки призначення судами ПЗМХ обмежено осудним особам, які здійснили злочини невеликої тяжкості або навіть необережні злочини [1, 2].

У наявній літературі нам вдалося знайти зовсім невелику кількість досліджень, присвячених конкретним психопатологічним критеріям призначення ПЗМХ обмежено осудним особам. Серед них умовно можна виділити три підходи, кожен з яких не позбавлений методологічних недоліків.

У ряді публікацій проводилось порівняльне дослідження обмежено осудних осіб в залежності від рекомендацій експертами ПЗМХ. Виявилось, що ті обмежено осудні, яким було рекомендовано застосування ПЗМХ, відзначались підвищеною делінквентністю (неодноразово притягалися раніше до кримінальної відповідальності, частіше скоювали злочини агресивного характеру), частіше знаходились у стані алкогольного сп’яніння на момент скоєння злочину та виявляли ознаки зловживання психоактивними речовинами [9, 18]. Такий підхід можна вважати традиційним. Він автоматично перенесений експертами з практики визначення суспільної небезпечності неосудних. У застосуванні до обмежено осудних він своєрідно перекликається із кримінально-правовим інститутом обставин, що обтяжують покарання. Адже такі факти, як повторне вчинення злочину, рецидив злочину тощо можуть бути враховані судом саме у якості обтяжуючих обставин. Але однією з норм кримінального права є заборона подвійного врахування обтяжуючих обставин. Так, наприклад, якщо обтяжуюча обставина сама собою впливає на кваліфікацію злочину, суд не може її ще раз враховувати як таку, що обтяжує покарання (ч. 4 ст. 67 КК України).

У інших публікаціях досліджувались підходи до визначення обмеженої осудності у обвинувачуваних із деякими психогенними розладами, у тому числі посттравматичним стресовим розладом. Таким обмежено осудним пропонувалось призначати ПЗМХ на підставі підвищеного ризику декомпенсації психічного стану (яку автори прогнозували на підставі діагностики «психогенних розладів, що поєднуються з порушенням вегетативної регуляції») [4–6]. До речі, ПЗМХ при цьому позиціонуються саме як захід сприяння відбуванню покарання, оскільки дозволяють здійснювати психіатричне спостереження за засудженим та попереджати декомпенсацію його стану. Тут ми бачимо обґрунтування доцільності ПЗМХ суто медичною необхідністю лікування осіб, які відбувають покарання. Факт скоєння цими особами злочину розглядається як такий, що сам собою легітимізує можливість недобровільної психіатричної допомоги.

Не можна обійти увагою застосування у вказаному контексті комплексної судової психолого-психіатричної експертизи (КСППЕ). Й. А. Кудрявцев (2002) вважає вирішення питання про призначення обмежено осудним ПЗМХ одним із «фундаментальних досягнень вчення про КСППЕ» [19]. Зупинимось лише на деяких спірних моментах реалізації цього вчення. Для визначення ступеня суспільної небезпеки обмежено осудного в рамках КСППЕ пропонувалось аналізувати переконання, погляди, звичаї, правила, моральні цінності, рівень правосвідомості суб’єкту злочину [19], тобто цілком соціально-оцінні категорії, які не мають відношення до будь-якої спеціальної експертної галузі, тим більше до судової психіатрії. В інших роботах пропонувалось визначати при проведенні КСППЕ стабільні індивідуально-психологічні особливості, зумовлені психічним розладом, і, передусім, враховувати психологічні механізми скоєння правопорушення [8, 38]. Спостерігається парадоксальна ситуація: заходи медичного характеру пропонується призначати за немедичними показаннями. Але експансія психології має місце не тільки у сфері експертних оцінок. У деяких публікаціях навіть сутність ПЗМХ зазнавала відповідної термінологічної трансформації, коли такі заході іменувалися «психолого-психіатричними» [21, 49, 52] або «медико-психологічними» [20, 21, 52].

Механізм врахування судом обмеженої осудності при призначенні покарання досі залишається не повністю визначеним. У цілому домінує позиція використання цієї обставини як такої, що пом’якшує покарання [1, 3, 10]. Але це не виключає принаймні «нейтрального» значення обмеженої осудності з точки зору відповідальності винного. Доказом цього є судові рішення, у яких факт обмеженої осудності винного взагалі не брався до уваги при призначенні покарання [1, 3, 7]. Таким чином, фактично ми маємо ситуацію, коли можливість застосування ПЗМХ є чи не єдиним дієвим правовим наслідком визнання особи обмежено осудною [30]. З іншого боку, це створює можливість врахування рекомендації експертів про призначення ПЗМХ як підстави для більш суворого покарання. І навіть ставлення суду до обмеженої осудності як до пом’якшуючої обставини не може цьому повністю перешкодити.

Відомо, що власне обмежена осудність, з одного боку, та потреба обмежено осудної особи у застосуванні ПЗМХ (і відповідно її підвищена суспільна небезпечність), з іншого боку, є відносно самостійними предметами доведення у судовому процесі. Таким чином, підвищена суспільна небезпечність обмежено осудного може підлягати врахуванню як самостійний факт, що характеризує його особу. Достатньо звернутися до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України («Загальні засади призначення покарання»), щоб побачити можливість використання висновку експертів про підвищену суспільну небезпечність обмежено осудної особи як елементу негативної характеристики підсудного. Такому припущенню не суперечить позиція коментаторів КК України, згідно з якою суд у контексті ст. 65 КК України враховує дані, що як позитивно, так і негативно характеризують особу винного; зокрема, суд повинен оцінити ступінь небезпечності особи для суспільства [16, с. 228].

Іншим варіантом більш суворого ставлення суду до такої обмежено осудної особи є ухил, за наявності альтернативних можливостей, у бік призначення покарання, пов’язаного із позбавленням волі, як засобу «забезпечення» застосування ПЗМХ. Подібний підхід до «забезпечення» можливості лікування вже добре відомий вітчизняній судовій системі з практики застосування ст. 14 КК УРСР 1960 року (примусового лікування від алкоголізму або наркоманії).

Для обмежено осудного ПЗМХ можуть стати очевидним тягарем у випадку застосування деяких привілейованих кримінально-правових норм. Йдеться, наприклад, про звільнення винного від кримінального покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, застосування амністії та умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Українські науковці у цьому питанні займають суперечливу позицію. Так, автори одного з коментарів КК України вважають, що ПЗМХ обмежено осудним мають призначатися та виконуватися одночасно з покаранням [28, с. 33]. У той же час вони зазначають, що до обмежено осудних осіб ПЗМХ можуть застосовуватись не тільки при призначенні покарання, але й у інших випадках, коли має місце звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав (наприклад, у зв’язку із застосуванням акту амністії) [28, с. 191]. Це питання прямо не оговорено у КК України, на відміну від КК Російської Федерації, ч. 2 ст. 97 якого передбачає застосування до обмежено осудної особи ПЗМХ лише у поєднанні з покаранням. Це означає, що у Російській Федерації таким особам можуть бути призначені ПЗМХ у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги, але за умови винесення судом обвинувального вироку з призначенням покарання. У випадку ж винесення обвинувального вироку зі звільненням засудженого від покарання ПЗМХ не можуть бути призначені [13, с. 325; 15, с. 274]. Необхідно зауважити, що деякі російські вчені все ж таки вважають за можливе застосування ПЗМХ до обмежено осудної особи у випадку звільнення її від кримінального покарання [14, с. 33; 48] і навіть від кримінальної відповідальності [48]. Є. Цимбал (2002) аргументує таку позицію «недоцільністю» звільнення обмежено осудних від кримінальної відповідальності без застосування ПЗМХ [48]. Однак загалом законодавство Російської Федерації залишає, у порівнянні з українським, менше можливостей для призначення ПЗМХ поза кримінальним покаранням. Що ж стосується застосування до обмежено осудного засудженого, якому призначено ПЗМХ, амністії або умовно-дострокового звільнення, то ані українське, ані російське законодавство формально не містить перешкод для цього. Однак автори одного з коментарів КК України, перераховуючи правові наслідки ПЗМХ, відмічають, що особа, направлена на ПЗМХ, не може бути амністована чи помилувана [27, с. 354], і будь-яких виключень для обмежено осудних при цьому не робиться. За даними Ю. М. Аргунової (1999), у Російській Федерації призначення ПЗМХ обмежено осудним на практиці перешкоджає їх амністуванню [3].

Далі. Поки що не зовсім ясно, чи обмежується тривалість ПЗМХ строком призначеного покарання, або ж ПЗМХ можуть застосовуватися навіть після його закінчення. Думки вчених з цього приводу знову ж таки розділяються. Переважає точка зору, згідно з якою ПЗМХ однозначно обмежені строком призначеного покарання, хоча можуть завершитися і до сплину цього строку [13, с. 327–328; 15, с. 276]. У той же час Т. М. Приходько (2001) вважає, що тривалість примусового лікування та підстави для його продовження та припинення залежать тільки від психічного стану обмежено осудної особи, і примусове лікування має продовжуватися доти, доки в ньому є потреба [36]. Як зазначає Є. Цимбал (2002), ст. 104 КК Російської Федерації не встановлює порядку продовження примусового амбулаторного нагляду та лікування у психіатра і залишає відкритим питання про можливість продовження такого заходу після виконання покарання, коли для цього є медичні підстави [48]. Вищевказане припускає ситуацію, коли тривалість АПДПП може набагато перевищувати строк покарання за певний злочин. Навряд чи варто підкреслювати, яка відповідальність лягає при цьому на лікаря-психіатра амбулаторної служби, адже у його повноваженнях — як завгодно довго виносити для суду висновок з рекомендацією продовження ПЗМХ.

І, насамкінець, необхідно звернути увагу на процесуальні проблеми, які можуть виникати в ході провадження у справах обмежено осудних. Глава 34 КПК України («Застосування примусових заходів медичного характеру») збудована настільки недосконало, що при її формальному тлумаченні процесуальний статус обмежено осудних мало чим відрізняється від статусу неосудних [23]. Наслідок цього — судові рішення, в яких у відношенні обмежено осудних виносився не вирок, а ухвала про застосування ПЗМХ [22, 23]. Цей законодавчий недолік не було проаналізовано у більшості останніх коментарів КПК України [17, 42]. В одному коментарі автори все ж таки звернули увагу на цю проблему, але знайшли їй дуже несподіване вирішення. На їх думку, ст. 20 КК України передбачає застосування ПЗМХ незалежно від стадії застосування покарання, і тому ПЗМХ можуть бути застосовані до розгляду справи за суттю та постанови вироку, а після одужання особи кримінальна справа поновлюється відповідно до ст. 423 КПК України [44, с. 884–885]. Очевидно, коментатори не вбачають того, що психічний розлад у обмежено осудної особи не є тяжким і не перешкоджає виконанню покарання. Варто відмітити, що далі у коментарі йдеться про особливості провадження при розгляді справ відповідно до глави 34 КПК України, і при цьому підтримується застосування до обмежено осудних тих самих процесуальних обмежень, що й до неосудних. Це зокрема, наступне: таким особам не пред’являється обвинувачення; досудове слідство закінчується не складанням обвинувального висновку, а постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування ПЗМХ; такі особи можуть не викликатися до суду [44, с. 884]; судові дебати у цих справах не проводяться; останнє слово особі, відносно якої розглядається справа, не надається [44, с. 898]. Зазначені процесуальні обмеження, доцільність яких є сумнівною навіть у відношенні неосудних, у разі застосування при розгляді справ обмежено осудних осіб грубо порушуватимуть право особи на гласність судового процесу.

Для порівняння слід зазначити, що вимоги ст. 433 КПК Російської Федерації («Підстави для провадження про застосування примусових заходів медичного характеру») не розповсюджуються на обмежено осудних. До таких осіб у Російській Федерації ПЗМХ застосовуються поряд з покаранням, призначаються вони при винесенні вироку, а виконуються — у порядку виконання вироку [43, с. 526]. Таким чином, російське кримінально-процесуальне законодавство уникає змішування порядку провадження у справах обмежено осудних та неосудних осіб; з іншого боку, у Російській Федерації призначення та застосування ПЗМХ до цієї категорії осіб взагалі виведено з кримінально-процесуального русла і стає виключно кримінально-виконавчою проблемою, що також, з нашої точки зору, є не зовсім адекватним.

Примусовий характер медичного втручання є однією з ключових ознак ПЗМХ, і це стосується також АПДПП як їх різновиду. Це означає, що психіатрична допомога в рамках таких заходів може надаватися недобровільно, без згоди засудженого, а можливо, навіть із застосуванням заходів обмеження. Але обмежено осудні особи здатні до вільного волевиявлення, а наявні у них психічні розлади не досягають рівня тяжкого психічного розладу. Між тим, поза кримінально-правовим полем недобровільна психіатрична допомога може надаватись тільки за наявності у особи тяжкого психічного розладу, який виключає здатність до усвідомлено-вольової поведінки.

Тому примусове лікування засуджених із непсихотичними розладами психічної сфери є принципово новим недобровільним заходом, який не виявляє наступності із загальними принципами психіатричної допомоги і впровадження якого створює суттєві труднощі [50].

Виходить так, що лікар буде змушений надавати хворому таку допомогу примусово. Перспектива порушень прав людини у таких випадках є очевидною. Але таке втручання завідомо позбавлено ефективності. Психічні розлади, які можуть бути медичним критерієм обмеженої осудності, представлені здебільшого хронічними станами, які мало піддаються терапевтичному впливу. Крім того, на позитивний результат терапії можна було б очікувати тільки за наявності позитивної настанови хворого на лікування, партнерських відносин із лікарем. Примусовий характер психіатричної допомоги при непсихотичних розладах здатен тільки погіршити стан хворого та призвести до ятрогеній. Вимальовується також зовсім зловісна перспектива використання медикаментозних засобів з метою корекції поведінки засудженого, який завдає зайвого клопоту адміністрації установи виконання покарання [12, 50].

Висловлювались думки про те, що ПЗМХ, які застосовуються до обмежено осудних, включають не стільки психіатричне лікування, скільки широкий комплекс різноманітних заходів — психолого-корекційних, виправно-педагогічних, соціально-реабілітаційних тощо, а лікування має займати серед них лише своє місце, і тому не варто турбуватися про ніби-то примусовий його характер. Прикладом такого розшарування медико-правової сутності ПЗМХ є також тенденція до «психологізації» їх змісту, про що вже йшлося вище. Однак, як зазначав С. Шишков (1998), у такому випадку найменування цих заходів медичними є некоректним, а можливість їх примусового застосування до засудженого є ще більш сумнівною [50].

Питання попередження небезпечних дій злочинців із непсихотичними психічними розладами знаходиться далеко за межами медицини. Але якщо лікар-психіатр погоджується здійснювати ПЗМХ у відношенні таких осіб, будуть виникати нові етичні суперечності. Психіатр амбулаторної служби може відчути себе єдиним «гарантом» захисту суспільства від можливих небезпечних дій обмежено осудної особи і зайняти позицію якомога більшого затягування ПЗМХ. З іншого боку, суспільству завжди буде необхідно з когось спитати у разі, наприклад, скоєння такою особою нового злочину. І це, навпаки, може спонукати психіатричну службу до якомога скорішого припинення ПЗМХ, аби виключити «відповідальність» за вчинки хворого.

Були пропозиції призначати обмежено осудним не ПЗМХ, а примусове лікування відповідно до ст. 96 КК України [36]. Уявляється, що це було б лише «зміною вивіски». Історія вітчизняного кримінального права вже має приклад застосування примусового лікування, поєднаного із покаранням. Йдеться про примусове лікування від алкоголізму та наркоманії (ст. 14 КК УРСР 1960 року). Відомо, що ця норма на практиці обмежувала права засуджених та позбавляла їх певних пільг. До осіб, яким поряд з покаранням було застосовано примусове лікування відповідно до ст. 14 КК УРСР, не могли бути застосовані умовне засудження, відстрочка виконання вироку та умовне звільнення. Все це робило призначення примусового лікування від алкоголізму та наркоманії небажаним і спонукало хворих до дисимуляції [33, 35].

Отже, як тільки ми намагаємося знайти прозорі та ефективні механізми застосування ПЗМХ до обмежено осудних осіб, то одразу стикаємося із суттєвими перешкодами. Ці перешкоди стосуються усіх задіяних у ПЗМХ ланок — судово-психіатричної експертизи, судової практики, амбулаторної психіатричної служби. Але не варто було б сподіватися на те, що ситуацію можна вирішити за рахунок технічного удосконалення організаційних структур або нормативної бази. Проблема, на нашу думку, полягає у необґрунтованості поєднання примусового психіатричного лікування та кримінального покарання, а також у принциповій неможливості застосування психіатричного примусу у відношенні осіб, здатних до вільного волевиявлення. Через це всі спроби оптимізації та модифікації практичних ланок завідомо позбавлені ефективності.

Кримінальне покарання та ПЗМХ можуть бути тільки взаємовиключними формами державного примусу. Таке їх співвідношення зумовлюється взаємовиключними станами осіб, до яких застосовуються зазначені форми примусу. Кримінальне покарання та ПЗМХ не утворюють континууму та не мають зони перетину. Точкою відліку для самої постановки питання про призначення ПЗМХ є втрата особою здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Поки ж така здатність не втрачена, питання про призначення ПЗМХ є неправомірним. А оцінка суспільної небезпечності злочинів таких осіб має суто правовий характер, визначається виключно соціально-оцінними категоріями і не має будь-якого психіатричного змісту, який міг би визначатися за допомогою спеціальних знань судово-психіатричного експерта. Як оцінка суспільної небезпечності особи без тяжкого психічного розладу, так і надання такій особі недобровільної психіатричної допомоги є покладанням на психіатрію невластивих їй функцій. Немає жодного доводу на користь того, що виправлення та перевиховання злочинців є медичною функцією.

Доречно згадати, що колись у проекті КК Російської Федерації припускалась можливість застосування непримусових заходів медичного характеру [52]. У чому ж полягає надзвичайна «цінність» та незамінність концепції ПЗМХ у відношенні обмежено осудних? І чому, всупереч очевидним недолікам, вона підтримується багатьма фахівцями? Можливо, комусь примусовість здається найпростішим способом забезпечення психіатричної допомоги засудженим. А може, хтось досі вважає, що психіатрична допомога дозволить перевиховати злочинців, вилікувавши їх від уявної «кримінальної психопатології». Можливо навіть, що ПЗМХ розглядаються як доцільна «острашка», якої бракує надто «гуманному» кримінальному закону.

На підставі викладеного ми вважаємо, що збереження у законодавстві інституту ПЗМХ обмежено осудних неодмінне матиме негативні наслідки, передусім у вигляді порушення прав людини. Частину таких наслідків ми поки що можемо лише прогнозувати, однак деякі з них (призначення обмежено осудним стаціонарних видів ПЗМХ тощо) вже стали реальністю. Але як бути сьогодні, коли така норма існує в законі? На наш погляд, не так вже й мало залежить від позиції практичних працівників, в яких завжди залишається можливість вибору. Хотілося б сподіватися на те, що висловлені у цій публікації критичні зауваження сприятимуть більш виваженому та відповідальному підходу до вирішення цього дуже непростого та суперечливого питання.

Література

  1. Аргунова Ю. Применение нормы об ограниченной вменяемости // Российская юстиция. — 1999. — № 7. — С. 40–42.
  2. Аргунова Ю. Н. Вопросы принудительного лечения ограниченно вменяемых лиц // Независимый психиатрический журнал. — 1999. — № 4. — С. 40–43.
  3. Аргунова Ю. Н. Норма об ограниченной вменяемости в судебно-следственной практике // Независимый психиатрический журнал. — 1999. — № 3. — С. 61–66.
  4. Березанцев А. Ю., Борисов Д. М. Психогенные расстройства в практике судебно-психиатрической экспертизы: клинико-психопатологические и психосоматические аспекты // Российский психиатрический журнал. — 2006. — № 5. — С. 60–66.
  5. Борисов Д. М. Клинические и психосоматические аспекты психогенных расстройств в судебно-психиатрической практике // Вестник новых медицинских технологий. — 2006. — Т. 13, № 2. — С. 91–94.
  6. Борисов Д. М. Психогенные расстройства у лиц, признанных вменяемыми (клинико-психопатологические и психосоматические аспекты). — Автореф. дис. … канд. мед. наук: 14.00.18. — М., 2006. — 24 с.
  7. Васильєв А. А. Застосування положень норми про обмежену осудність у судово-психіатричній та судовій практиці // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Матеріали науково-практичної конференції. — Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2004. — С. 61–64.
  8. Дмитриева Т. Б., Сафуанов Ф. С. Критерии ограниченной способности к осознанию и регуляции криминально-агрессивных действий обвиняемых (по материалам комплексной судебной психолого-психиатрической экспертизы) // Российский психиатрический журнал. — 2001. — № 3. — С. 48–57.
  9. Егорова Е. Ю. Критерии назначения принудительных мер медицинского характера лицам с психическими расстройствами, не исключающими вменяемости (ст. 22 УК РФ) (клинико-катамнестическое исследование). — Автореф. дис. … канд. мед. наук: 14.00.18. — М., 2007. — 18 с.
  10. Зайцев О. В. Обмежена осудність у кримінальному праві України. — Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. — Харків, 2006. — 20 с.
  11. Зайцев О. В. Щодо застосування до осіб, визнаних судом обмежено осудними, примусових заходів медичного характеру // Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників наукової конференції молодих учених та здобувачів / За заг. ред. М. І. Панова. — Харків: Національна юридична академія України, 2005. — С. 155–157.
  12. Козаченко И. Я., Спасенников Б. А. Вопросы уголовной ответственности и наказания лиц, страдающих психическими расстройствами, не исключающими вменяемости // Государство и право. — 2001. — № 5. — С. 69–74.
  13. Комментарий к законодательству Российской Федерации в области психиатрии / Под общ. ред. Т. Б. Дмитриевой. — М.: Спарк, 1997. — 363 с.
  14. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под общ. ред. Ю. И. Скуратова, В. М. Лебедева. — 2-е изд., изм. и доп. — М.: Норма–Инфра ∙ М, 1999. — 832 с.
  15. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Отв. ред. А. В. Наумов. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 2000. — 864 с.
  16. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — Київ: Ін Юре, 2003. — 1196 с.
  17. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар / За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. Г. Гончаренка. — 2-е вид., перероб. та доп. — Київ: Форум, 2004. — Ч. 2. — 426 с.
  18. Критерии рекомендации принудительных мер медицинского характера подэкспертным с расстройствами личности (ч. 2 ст. 22 УК РФ) / В. В. Горинов, А. В. Кириллова, Б. А. Нохуров, Е. Ю. Соколова // Российский психиатрический журнал. — 2005. — № 3. — С. 35–38.
  19. Кудрявцев И. А. Комплексная судебная психолого-психиатрическая экспертиза (КСППЭ) на современном этапе развития: достижения, проблемы, перспективы // Российский психиатрический журнал. — 2002. — № 3. — С. 9–18.
  20. Кудрявцев И. А. О мерах медицинского характера при ограниченной вменяемости // Архів психіатрії. — 1995. — № 9. — С. 61–62.
  21. Кудрявцев И. А. Ограниченная вменяемость // Государство и право. — 1995. — № 5. — С. 107–116.
  22. Кушнир А. Н. Организация применения принудительных мер медицинского характера в условиях психиатрической больницы со строгим наблюдением на современном этапе // Архів психіатрії. — 2004. — Т. 10, № 2. — С. 222–226.
  23. Маковский И. И. Психиатрическая помощь лицам, признанным ограниченно вменяемыми: медицинские и правовые аспекты // Архів психіатрії. — 2004. — Т. 10, № 2. — С. 218–221.
  24. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України. — 1999. — № 1. — С. 102–105.
  25. Мельник В. И., Мельник А. В. О принудительных мерах медицинского характера // Психічне здоров’я. — 2005. — Вип. 1. — С. 38–46.
  26. Мохонько А. Р. Состояние и основные тенденции развития судебно-психиатрической экспертной службы в Российской Федерации // Архів психіатрії. — 2002. — № 1. — С. 46–50.
  27. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Загальна частина / Під заг. ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. — Київ: Форум, 2001. — 393 с.
  28. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С. С. Яценко. — 4-е вид., перероб. та доп. — Київ: А. С. К., 2006. — 848 с. — (Серія «Нормативні документи та коментарі»).
  29. Первомайский В. Б. Медицинские меры по новому Уголовному кодексу // Архів психіатрії. — 2002. — № 3. — С. 31–35.
  30. Первомайский В. Б. Новый Уголовный кодекс: старые и новые проблемы судебно-психиатрической экспертизы // Архів психіатрії. — 2001. — № 4. — С. 49–53.
  31. Первомайский В. Б. Понятие «общественная опасность душевнобольного» в судебной психиатрии // Государство и право. — 1992. — № 7. — С. 59–67.
  32. Первомайский В. Б. Проблема оценки эффективности мер профилактики ООД психически больных // Актуальные вопросы общей и судебной психиатрии: Сборник материалов конференции. — Киев, 1989. — С. 25–31.
  33. Первомайський В. Призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні питання про застосування ст. 14 КК України // Право України. — 1999. — № 1. — С. 115–118.
  34. Первомайський В. Зауваження до чинної редакції ст. 13 КК УРСР // Радянське право. — 1989. — № 11. — С. 49–53.
  35. Первомайський В. Б., Ілейко В. Р., Цубера А. І. Нагальні проблеми судово-психіатричної експертизи станів залежності // Журнал психиатрии и медицинской психологии. — 1999. — № 2. — С. 35–45.
  36. Приходько Т. М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві. — Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08. — Київ, 2001. — 20 с.
  37. Руководство по судебной психиатрии / Под ред. Т. Б. Дмитриевой, Б. В. Шостаковича, А. А. Ткаченко. — М.: Медицина, 2004. — 592 с.
  38. Сафуанов Ф. С. Комплексная судебная психолого-психиатрическая экспертиза обвиняемых в криминально-агрессивных действиях: диагностические и экспертные оценки: Аналитический обзор. — М., 2003. — 64 с.
  39. Семенкова И. И. К истории вопроса об ограниченной вменяемости (юридический аспект) // Архів психіатрії. — 2004. — Т. 10, № 3. — С. 116–121.
  40. Семенкова И. И. Судьи о правоприменительной практике института ограниченной вменяемости // Архів психіатрії. — 2004. — Т. 10, № 4. — С. 80–84.
  41. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. — М.: Норма, 1998. — 272 с.
  42. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. — Київ: А. С. К., 2002. — 1056 с. — (Серія «Нормативні документи та коментарі»).
  43. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации: Постатейный научно-практический комментарий / Под рук. В. И. Радченко, В. П. Кашепова, А. С. Михлина. — М.: Библиотечка «Российской газеты», 2002. — 623 с. — (Серия «Кодексы Российской Федерации»).
  44. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общ. ред. В. Т. Маляренко, Ю. П. Алёнина. — Харьков: Одиссей, 2005. — 968 с.
  45. Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Отв. ред. Е. Л. Стрельцов. — Харьков: Одиссей, 2005. — 864 с.
  46. Улицкий С. Я. Проблемы принудительных мер медицинского характера: Учебное пособие по уголовному праву и уголовному процессу. — Владивосток, 1973. — 26 с.
  47. Фрейеров О. Е. О так называемом биологическом аспекте проблемы преступности // Советское государство и право. — 1966. — № 10. — С. 109–113.
  48. Цымбал Е. Ограниченная вменяемость: дискуссионные вопросы теории и правоприменительной практики // Уголовное право. — 2002. — № 1. — С. 56–62.
  49. Шишков С. О назначении и исполнении наказания лицам, имеющим психические аномалии // Социалистическая законность. — 1989. — № 3. — С. 30.
  50. Шишков С. О принудительном лечении осуждённых с психическими аномалиями // Российская юстиция. — 1998. — № 4. — С. 49–50.
  51. Шишков С. Н. Правовые аспекты применения принудительных мер медицинского характера // Принудительное лечение в системе профилактики общественно опасных действий психически больных: Сборник научных трудов / Под ред. Б. В. Шостаковича. — М., 1987. — С. 3–19.
  52. Шишков С. Н., Сафуанов Ф. С. Влияние психических аномалий на способность быть субъектом уголовной ответственности и субъектом отбывания наказания // Государство и право. — 1994. — № 2. — С. 82–90.

Адреса для листування:
editor@psychiatry.ua

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2007
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211