НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ НЕПОВНОЛІТНІХ З ПСИХІЧНИМИ АНОМАЛІЯМИ

В. Голіна, В. Ємельянов, П. Петрюк

* Публікується за виданням:
Голіна В., Ємельянов В., Петрюк П. Проблеми боротьби зі злочинністю неповнолітніх з психічними аномаліями // Право України. — 2005. — № 10. — С. 74–76.

В сучасний період становлення України як правової держави особлива увага приділяється забезпеченню гармонійного розвитку дітей та підлітків, бо давно відома певна залежність злочинності в цілому від злочинності неповнолітніх, яка на сьогодні набула загрозливого розмаху. Так, за даними статистики, опублікованими Верховним Судом України, спостерігається постійна тенденція до збільшення серед засуджених неповнолітніх осіб. Якщо у 1992 році було засуджено 11 625 неповнолітніх осіб [1, с. 15–16], то у 2004 році — 21 800 [2, с. 28]. При цьому підліткова злочинність постійно молодшає, тобто постійно зростає як загальна кількість, так і питома вага неповнолітніх, які вчинили злочини у віці 14–15 років. За даними статистики Верховного Суду України, якщо у 1992 році серед засуджених неповнолітніх доля неповнолітніх у віці 14–15 років становила 16,6% [1, с. 16], то у 2004 році — 29,7% [2, с. 28].

Водночас в Україні існує ще одна негативна тенденція — це зростання кількості психічно хворих осіб та осіб з психічними аномаліями. Звідси становиться очевидним, що особливу небезпечність для суспільного розвитку представляє собою злиття цих двох негативних тенденцій та існування такої категорії злочинності як злочинність неповнолітніх з психічними аномаліями. Тому перед науковцями постають завдання обміркувати усі нові аспекти проблеми та провести відповідні дослідження. Необхідність проведення досліджень злочинності неповнолітніх з психічними аномаліями обумовлена і тим, що з 1.01.1999 року згідно з наказом Міністерства охорони здоров’я України від 8.10.1998 року № 297 «Про перехід органів і закладів охорони здоров’я України на Міжнародну статистичну класифікацію хвороб і споріднених проблем охорони здоров’я десятого перегляду» (МКХ-10) був здійснений перехід і на нову класифікацію психічних та поведінкових розладів [3], а також тим, що новий Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 року, передбачив норму про обмежену осудність і кримінальну відповідальність осіб із психічними розладами, що не виключають осудності (ст. 20 КК). Однак, незважаючи на очевидну наукову і практичну значущість проблеми боротьби зі злочинністю неповнолітніх з психічними аномаліями, ця проблема поки ще залишається поза увагою науковців.

З метою постановки проблеми та отримання відповідних попередніх даних, нами було проведено суцільне дослідження матеріалів судово-психіатричних експертиз, проведених у міжобласному центрі судово-психіатричної експертизи Харківської обласної клінічної психіатричної лікарні № 3 (колишня Харківська міська клінічна психіатрична лікарня № 15) відносно неповнолітніх, котрі проходили вказану експертизу у 2002–2004 роках.

Встановлено, що, як це не парадоксально, на фоні двох зазначених вище негативних тенденцій, спостерігається стійка тенденція до зменшення експертиз, які проведені відносно неповнолітніх, та їх долі у загальній кількості підекспертних, число яких також постійно зменшується. Наприклад, якщо у 2002 році було проведено 2011 експертиз, у тому числі відносно неповнолітніх, що звинувачуються — 145 (що становить 7,2%), то у 2003 році ці показники відповідно становили — 1969 та 128 (6,5%), а у 2004 році — 1765 та 105 (5,9%). В цілому за ці роки було проведено відносно осіб, які вчинили злочин у м. Харкові чи Харківській області у неповнолітньому віці, 378 експертиз.

За результатами судово-психіатричних експертиз також мають місце стійкі тенденції: постійно зростає кількість та питома вага неповнолітніх, які визнаються здоровими і такими, що не мають аномалій, та зменшується кількість та питома вага неповнолітніх з психічними аномаліями, що не виключають осудності, причому це в однаковій мірі характерно як для м. Харкова, так і для Харківської області. В цілому ж спостерігається така картина: із загального числа неповнолітніх, яким проводилась судово-психіатрична експертиза у зв’язку зі скоєнням злочину, визнано психічно здоровими і такими, що не мають аномалій: в 2002 році — 27 (18,6%), в 2003 році — 41 (32,0%), в 2004 році — 50 (47,6%); визнано такими, що виявляють психічні аномалії, які не виключають осудності, в 2002 році — 117 (80,7%), 2003 році — 84 (65,6%), в 2004 році — 53 (50,5%); інші визнано неосудними.

Виявлені в ході дослідження тенденції скоріше свідчать не про зменшення розмаху злочинності неповнолітніх з психічними аномаліями, а про збільшення її латентності та про ті труднощі, з якими стикаються судово-слідчі органи та психіатри в сучасний період.

Однією з таких труднощів в першу чергу є те, що при наявності у КК України норми про обмежену осудність поки ще не відпрацьовано науковцями і практиками критеріїв обмеженої осудності. Ця обставина і призводить до того, що вкрай рідко неповнолітні з психічними аномаліями визнаються обмежено осудними. За нашими даними, всього лише в двох актах судово-психіатричних експертиз в 2002 році було зроблено висновок, що особа не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії. У відношенні інших 252 (99,2%) неповнолітніх з психічними аномаліями був зроблений висновок про те, що ця особа могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Розподіл неповнолітніх за видами встановлених у них у відповідності до МКХ-10 аномалій виглядає так: несоціалізований розлад поведінки — 80 (31,5%), соціалізований розлад поведінки — 10 (3,9%), органічний розлад особистості — 46 (18,1%), дисоціальний розлад особистості — 19 (7,5%), синдром залежності від психоактивних речовин — 2 (0,8%), легка розумова відсталість — 97 (38,2%). При цьому з роками проявляє себе тенденція до росту кількості і питомої ваги серед підекспертних неповнолітніх тих осіб, у яких встановлено несоціалізований чи соціалізований розлад поведінки або дисоціальний розлад особистості при одночасному зменшенні кількості та питомої ваги осіб з іншими видами аномалій.

Проте, із усіх вказаних аномалій судам здавна знайомі (і в них вже випрацювалась практика призначення покарання особам з такими аномаліями) лише легка розумова відсталість, синдром залежності від психоактивних речовин та органічний розлад особистості, який є різновидом розладу особистості і поведінки внаслідок хвороби, ушкодження та дисфункції головного мозку, інші ж аномалії представляються зовсім новими і не дають ніяких орієнтирів відносно того, як слід поступати судам при призначенні покарання неповнолітнім з такими видами аномалій. Не вносять тут ясності також клінічні описування та вказівки про діагностику психічних та поведінкових розладів, дані відповідно з МКХ-10, котрі не несуть в собі теоретичного смислу і не претендують на всеоб’ємне визначення сучасного стану знань про психічні розлади [4, 5].

Описування несоціалізованого і соціалізованого розладу поведінки дано в рубриці F9 — «Поведінкові та емоційні розлади, які починаються зазвичай у дитячому або підлітковому віці».

Несоціалізований розлад поведінки (F91.1) — цей тип розладу поведінки характеризується сполученням завзятої дисоціальної або агресивної поведінки зі значним загальним порушенням взаємовідносин дитини з іншими дітьми. Відсутність ефективної інтеграції в групі однолітків складає ключову відмінність від «соціалізованих» порушень поведінки, і це найбільш важлива відмінність. Про порушені взаємовідносини з однолітками свідчать головним чином ізолювання від них та/або їх відторгнення або непопулярність у інших дітей, відсутність близьких друзів або постійних взаємних зв’язків з іншими дітьми в тій же самій віковій групі. У зв’язках з дорослими є тенденція до прояву незгоди, жорсткості та обурення; однак можуть з’являтись і добрі взаємовідносини з дорослими і якщо таке станеться, це не виключає діагнозу [3, с. 237].

Соціалізований розлад поведінки (F91.2) — ця категорія застосовується до розладів поведінки, які включають стійку дисоціальну або агресивну поведінку та виникають у дітей, звичайно добре інтегрованих у групі однолітків. Ключовою диференційною ознакою є наявність адекватних, тривалих взаємовідносин з однолітками приблизно того ж віку. Часто, але не завжди група однолітків складається із неповнолітніх, втягнених до демонстративної або дисоціальної активності (у якій соціально неприпустима поведінка дитини може схвалюватись групою ровесників та регулюватись субкультурою, до якої він належить). Однак це не є необхідною вимогою для встановлення діагнозу; дитина може складати частину неделінквентної групи ровесників зі своєю, власною делінквентною поведінкою за її межами. Наявна тенденція до поганих взаємовідносин з тими дорослими, які відносяться до представників влади, але з деякими дорослими можуть бути добрі взаємозв’язки [3, с. 238].

Клінічне описування та діагностика дисоціального розладу особистості (F60.2) дається у підрубриці F60 — «Специфічні розлади особистості», де вказується, що особистісний розлад виникає звичайно в пізньому дитинстві або підлітковому віці та продовжує проявлятися у періоді зрілості. Тому діагноз особистісного розладу навряд чи адекватний до 16–17 річного віку [3, с. 180].

Характеристика дисоціального розладу особистості (F60.2) дається наступним чином:

«Особистісний розлад, звичайно звертає на себе увагу грубою невідповідністю між поведінкою та пануючими соціальними нормами, які характеризуються наступним: а) безсердечна байдужість до почуттів інших; б) груба та стійка позиція безвідповідальності та зневаги соціальними правилами і обов’язками; в) неспроможність підтримувати взаємовідносини при відсутності ускладнень в їх становленні; г) вкрай низька толерантність до фрустрацій, а також низький поріг ступеню агресії, включаючи насильство; ґ) неспроможність відчувати почуття провини та отримувати вигоду з життєвого досвіду, особливо покарання; д) виразна схильність обвинувачувати оточуючих або висувати пристойні пояснення своїй поведінці, яке призводить суб’єкта до конфлікту з суспільством.

В якості додаткової ознаки може мати місце постійна дратівливість. У дитячому та підлітковому віці підтвердженням діагнозу може слугувати розлад поведінки, хоча воно і не обов’язкове [3, с. 182].

Як видно, у всіх трьох клінічних описах і діагностичних вказівках мова йде про той чи інший ступінь дисоціальної активності, дисоціальної поведінки, яка не відповідає пануючим у суспільстві соціальним нормам. При цьому відмежування цих аномалій одна від іншої здійснено не по суто медичним параметрам, а за соціальними ознаками. Несоціалізований розлад поведінки від соціалізованого розладу відмінюється лише поганою чи доброю інтеграцією неповнолітнього в групі однолітків, а дисоціальний розлад особистості — це взагалі може бути той же розлад поведінки, тільки декілька інтенсивніший і в більш пізньому віці.

Це знаходить своє відображення і в практиці проведення судово-психіатричних експертиз. За даними нашого дослідження, однозначно простежується чіткий прямий зв’язок між віком і видом встановленої психічної аномалії. Зокрема, що стосується таких аномалій, як несоціалізований розлад поведінки, соціалізований розлад поведінки та дисоціальний розлад особистості, то кількість осіб та їх питома вага зі збільшенням віку зменшується у перших двох випадках і збільшується в останньому випадку, як у загальній кількості неповнолітніх з психічними аномаліями, так і в загальній кількості неповнолітніх з даними видами аномалії.

Так, із 80 неповнолітніх, яким був у ході судово-психіатричної експертизи встановлений діагноз «несоціалізований розлад поведінки», на момент скоєння злочину були у віці: 14 років — 45 (56,3%), 15 років — 22 (27,5%), 16 років — 8 (10,0%), 17 років — 5 (6,2%), тобто на вікову категорію 14–15 років приходиться 83,8%, 16–17 років — 16,2%; із 10 неповнолітніх з діагнозом «соціалізований розлад поведінки» на момент скоєння злочину всі знаходилися у віковій категорії 14–15 років, при цьому у віці 14 років — 8 (80,0%), 15 років — 2 (20,0%); із 19 неповнолітніх з діагнозом «дисоціальний розлад особистості», навпаки, на момент вчинення злочину були у віковій категорії 14–15 років — 2 (10,5%), 16–17 років — 17 (89,5%), при цьому у віці 16 років — 7 (36,8%), 17 років — 10 (52,7%).

Якщо неповнолітній вік суд на загальних підставах у порядку п. 3 ч. 1 ст. 66 КК України визнає обставиною, яка пом’якшує покарання, то як відноситися до факту встановлення несоціалізованого чи соціалізованого розладу поведінки або дисоціального розладу особистості — проблема вельми складна, оскільки клінічні описування та вказівки з діагностики цих аномалій у найменшому ступені говорять про те, що особи з такою поведінкою потребують вибачливості та пом’якшення покарання, а навпаки свідчать про те, що ці особи завзято не бажають дотримуватись соціальних норм та ставати на шлях виправлення, але це характеризує їх виключно з негативного боку. В той же час проведеним нами дослідженням було встановлено, що багато з цих неповнолітніх раніше перебувало на обліку у психіатра з традиційними і добре знайомими судово-слідчим органам діагнозами: розумова відсталість (олігофренія), психопатія (патохарактерологічний розвиток особистості), епілепсія, наслідки ураження головного мозку, наслідки черепно-мозкової травми. Серед неповнолітніх з діагнозом «несоціалізований розлад поведінки» таких було 47 (58,7%), з діагнозом «соціалізований розлад поведінки» — 8 (80,0%), з діагнозом «дисоціальний розлад особистості» — 16 (81,4%). І про це прямо вказувалося в актах судово-психіатричних експертиз, що, в свою чергу, може слугувати обставиною, яка пом’якшує покарання.

Література

  1. Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність // Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 4. — С. 12–35.
  2. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 5. — С. 23–34.
  3. Классификация психических и поведенческих расстройств: клинические описания и указания по диагностике / Под ред. Ю. Л. Нуллера, С. Ю. Циркина. — Киев: Факт, 1999. — 272 с.
  4. Абрамов В. А. МКБ-10: диагностика психических расстройств (теория и методические основы обучения). — Донецк: УкрНТЭК, 2000. — 110 с.
  5. Руководство по использованию классификации психических и поведенческих расстройств в клинической практике / Под общ. ред. В. А. Абрамова. — Донецк: КИТИС, 2000. — 346 с.

Консультації з питань судово-психіатричної експертизи
Висновки фахівця з судової психіатрії у кримінальних та цивільних справах


© «Новости украинской психиатрии», 2005
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211