НОВОСТИ УКРАИНСКОЙ ПСИХИАТРИИ
Более 1000 полнотекстовых научных публикаций
Клиническая психиатрияНаркологияПсихофармакотерапияПсихотерапияСексологияСудебная психиатрияДетская психиатрияМедицинская психология

НАРКОМАНІЯ: ПРОБЛЕМИ, ОСОБЛИВОСТІ, ПОПЕРЕДЖЕННЯ

В. В. Шаповалов, М. М. Халін, В. О. Шаповалова, О. І. Мінко

* Публікується за виданням:
Шаповалов В. В., Халін М. М., Шаповалова В. О., Мінко О. І. Наркоманія: проблеми, особливості, попередження // Український вісник психоневрології. — 2002. — Т. 10, вип. 1. — С. 200–204.

Проблема розповсюдження та зловживання наркотичних засобів в останні роки набуває гостроти і більш широких масштабів, що починає становити загрозливого характеру. У зв’язку з цим виникає актуальність та необхідність у вивченні досвіду з розв’язання цієї проблеми у деяких інших країнах світу, наприклад у США. Останнє й склало мету цього дослідження.

За даними статистичних досліджень 80–90-х років, більше 5 млн. американців регулярно приймають кокаїн, біля 0,5 млн. чоловік постійно вживають героїн, кожний дванадцятий палить марихуану [2, 6].

Проблема наркоманії на сучасному етапі характеризується різким зростанням немедичного зловживання наркотичних засобів громадянами, які належать до середнього класу суспільства, а також становляться помітними негативні тенденції, охоплення більш молодого населення, навіть дітей. При цьому характерне зловживання кокаїну, героїну, марихуани як раз серед молоді у віці від 18 до 25 років (22%), ніж серед інших груп населення (6%) [20].

Крім того, помічається зростання кількості лікарських препаратів, що використовуються з немедичною метою [21]. Більше 10 млн. осіб у віці від 18 до 25 років у деякий період свого життя вживали з немедичною ціллю наркотичні засоби або інші речовини [7, 8, 19].

Вивченню були присвячені два добірних дослідження характеру зловживання наркотичних засобів підлітками: дослідження «Моніторинг майбутнього», яке виконав Національний інститут з профілактики зловживань лікарськими засобами (NIDA) та національне дослідження зловживання наркотичними засобами (NHSDA).

NIDA з 1965 по 1995 роки робив щорічні опитування школярів випускних класів для виявлення вживання психоактивних речовин (протягом життя, року, місяця та однієї доби). Ретроспективне, на підставі цього опитування, був встановлений рівень вживання учнями психоактивних речовин у молодших класах (глибина аналізу — 1969–1992 роки).

Результати досліджень NHSDA охопили період з 1972 по 1992 роки у віковій групі підлітків від 12 до 17 років [18, 19].

Встановлено, що знижений темп вживання є специфічним при використанні кокаїну (з 1985 р.), крека (з 1986 p.), психотропних речовин (транквілізаторів — з 1977 p.), героїну (з 1975 р., але рівень став постійним у 1979–1990 рр.; у 1992 рр. темп вживання знову нарощується) [15, 18].

Показано, що вживання заборонених наркотичних засобів характеризувалося постійним щорічним зростанням поширення до 1978 p., коли був досягнений пік (54%), пов’язаний з одночасним зростанням вживання марихуани (в 70-ті роки поширилося вживання учнями всіх класів, які прилучаються частіше після 8 класу) [17, 18].

За даними Інституту соціальних досліджень при Мічиганському університеті за період навчання біля 30% всіх студентів коледжів прилучаються до кокаїну [3, 8, 18, 19]. У 1984 році зловживання кокаїном зросло порівняно з 1983 роком на 11%. Популярність кокаїну пояснюється простотою його вживання, відсутністю запаху, легкістю транспортування [4, 5]. Необхідно підкреслити, що в останній час на вулицях американських міст з’явився новий вид кокаїну — для паління, відомий під назвою «крек». Відносно невисока ціна на наркотичний засіб пояснює його широку популярність [10].

В той же час фіксується негативна тенденція — зростання зловживання седативних лікарських препаратів (що містять барбітурати) і амфетамінів [12, 21] (рис. 1 та 2).

Динаміка росту зловживання седативних препаратів (у тому числі барбітуратів) та амфетамінів

Рис. 1. Динаміка росту зловживання седативних препаратів (у тому числі барбітуратів) та амфетамінів

Динаміка росту зловживання наркотичних засобів - канабіса та кокаїна

Рис. 2. Динаміка росту зловживання наркотичних засобів — канабіса та кокаїна

Зловживання наркотичних засобів та психотропних речовин — це явище, що зустрічається як серед жінок, так і серед чоловіків, незалежно від віку, місця проживання, етнічних та суспільних груп [16].

Таким чином можна стверджувати, що найбільш поширеним наркотичним засобом поки залишається марихуана, однак засобом № 1 в найближчий час стане кокаїн та його похідні, які раніше вважалися «привілеєм» заможних класів.

З іншого боку, ще більшої небезпечності набуває вживання психотропних речовин в немедичних цілях, тобто не за призначенням лікаря [6].

Як вважають автори [14], психоактивною речовиною є така речовина, прийом якої здатний до зміни тями або психіки. Подібні речовини найчастіше входять до складу лікарських засобів (наприклад, мікстур, настоянок), а також зустрічаються у рослинах, котрі зі старовинних часів використовуються нетрадиційною медициною.

У США до цих речовин відносяться [14, 20]:

  1. Дозволені законом речовини, які однак знаходяться під обігом або оподатковувані (наприклад, алкоголь, тютюн).
  2. Дозволені до медичного застосування речовини, які відпускаються за рецептом лікаря (наприклад, діазепам, барбітурати).
  3. Заборонені до медичного застосування речовини (наприклад, ДМА, мескалін, псилоцибін).

У деяких штатах США наркотичні засоби або психотропні речовини прописуються тільки на спеціальних державних бланках (наприклад, рецепт на амфетамін прописується на особливих державних бланках у трьох екземплярах). Всі психоактивні речовини можуть стати предметом зловживання, помилкового вживання та розвитку психологічної або фізичної залежності [13, 14]. Щороку американськими лікарями виписується 300 млн. рецептів на психоактивні речовини або речовини, що сприяють зміні настрою, і американці вживають 40 млрд. таких лікарських засобів. Слід вказати, що ці речовини викликають залежність і можуть привести до токсикоманії чи психоневрологічних та інших розладів.

Американська статистика не дає відомостей про кількість подібних наркоманів, так як багато з них взагалі не звертаються до медичних служб, а багато — лікується у приватних лікарів. Зловживання лікарськими препаратами в ряді випадків стимулюється й самими лікарями, які виписують надмірну дозу препарату, що дорого коштує, з єдиною метою— одержання більшого прибутку [6, 15, 16].

Проте, ще більшу проблему являє собою перепродаж лікарських препаратів на «чорному» ринку [6, 8]. Необхідно підкреслити, що у США щорічно виробляється 20 млрд. доз психоактивних препаратів, з яких 250–300 млн. вживається в немедичних цілях, при цьому 80–90% цих препаратів реалізується через роздрібну торгівлю, потрапляючи туди в результаті одержання їх в аптеках по застарілим чи підробним рецептам, або в результаті інших махінацій ділків [4–6].

Крім зловживання традиційними наркотичними засобами, психоактивними речовинами й іншими лікарськими речовинами, сьогодні в США виникла загроза поширення нових видів речовин, які являються хімічними аналогами препаратів, що контролюються, однак не входять до переліку заборонених для вживання лікарських засобів. З іншого боку, такі аналоги є в декілька разів сильнішими, ніж їх прабатьки, вони викликають серйозні порушення психічної діяльності та являють собою велику небезпеку для здоров’я людини [4–6].

До речі, перший аналог фентаніла — альфа-метилфентаніл — був виготовлений у Каліфорнії у 1979 році і незабаром з’явився в роздрібному продажі під назвою «Білий Китай». У вересні 1981 року ця речовина була внесена до переліку I «Закону про речовини, що підлягають контролю», проте з того часу з’явилося вже 6 аналогів фентаніла, не внесених до вищезазначеного переліку. Сьогодні є всі підстави побоюватися того, що дані речовини в найближчому майбутньому будуть поширюватися із західного узбережжя на всю територію США і за їхніми межами [8].

Перші спроби встановлення законодавчого контролю над наркотичними засобами з метою обмеження їх доступності належать до початку двадцятого сторіччя. Однак, вживання наркотиків на той час не каралося кримінальним законом. До 1912 p. більшість штатів прийняли законодавчі акти, які забороняли продаж опіатів і кокаїну без рецепту лікаря.

Закон Гарисона про наркотики, прийнятий у 1914 р., став першим федеральним законом, який установив національну політику обмеження доступності наркотичних засобів [4–6].

Обмеження доступності шляхом накладання карно-правової заборони на зберігання лікарських речовин стало основою політики у ставленні до інших наркотичних засобів, які викликають залежність, до числа котрих, крім опіатів і кокаїну, було віднесено марихуану, пейот, хлоралгідрат. Ця політика в найбільшому ступеню знайшла свій відбиток у прийнятому в 1932 p. законі про наркотики, який набрав чинності в наступному десятиріччі на території більшості штатів. При цьому підлягала кримінальному покаранню будь-яка діяльність, пов’язана з незаконним вживанням лікарських засобів: присутність у місцях вживання наркотиків, володіння шприцом для підшкірних ін’єкцій, самий стан наркотичного сп’яніння. 50-ті роки характеризуються подальшою запеклістю карної політики у цій галузі. І до 1960 p. збереження наркотичних засобів за федеральним законодавством кваліфікувалося як фелонія, тобто тяжкий злочин [4–6].

Проте, в 1970 p. була прийнята нова редакція закону, що чинна й зараз, згідно якої перевели просте володіння наркотиками до розряду місдимінору, тобто менш тяжкого злочину [4–6].

Таким чином, аналіз законодавства США свідчить про постійні зміни в кримінально-правовій політиці, які виражаються то у посиленні, то у пом’якшенні кримінальної відповідальності та покарання за володіння наркотиками й іншими речовинами, котрі підлягають контролю. Як наслідок, до теперішнього часу число паліїв марихуани залишається на постійно високому рівні і не збільшується за останні роки лише за рахунок розширення вживання тих наркотиків, які являють собою особливу небезпеку, наприклад, героїн (діацетилморфін) [1, 7, 8, 11].

Слід зазначити, що в більшості штатів закони не передбачали можливості призначення наркоманам примусового лікування [4–6]. Тільки у 1970 р. був прийнятий Єдиноманітний закон про лікування і реабілітацію осіб, що страждали залежністю. Згідно з цим законом лікуванню підлягали три категорії осіб:

Єдиноманітний закон установлює цілісну програму лікування, яка фінансується урядом штату чи міською владою. Ця програма містить у собі три категорії заходів:

  1. Служба швидкої допомоги для всіх трьох категорій осіб.
  2. Коло стаціонарних, допоміжних і амбулаторних служб, спрямованих на встановлення контролю над наркоманами і лікування лікарської залежності.
  3. Служба превенції, що залучає суспільні організації.

Цей закон вказує на необхідність встановлення типу лікарської залежності (на підставі встановлення класу речовини, що викликала цю залежність), і, виходячи з цього, обирається програма лікування, що містить у собі, по-перше, діагностику і медичну, психіатричну, психологічну та соціальну допомогу, а також діяльність різних суспільних служб з запобігання наркоманії [6, 8, 20].

Єдиноманітний закон передбачає і добровільне лікування наркоманів, якщо вони не були раніше притягнуті до кримінальної відповідальності, але їм поставлено діагноз залежності. Особам молодого віку при цьому не потребується згода батьків чи опікунів. Таким чином, законодавець висловлює мету максимального збільшення кількості осіб, що бажають лікуватися за власним бажанням.

Як альтернатива добровільного лікування, в законі передбачено і примусове лікування. Воно призначається особі, затриманій за будь-який злочин до висунення їй обвинувачення, або особі, що звинувачується в здійсненні злочину до винесення вироку суду. Даний розділ застосовується до всіх трьох категорій осіб [4–8].

Особа, яка направлена на примусове лікування, проходить діагностику, потім слідує рекомендаціям лікаря про необхідність лікування і тільки тоді на розсуд обвинувача чи суду з врахуванням тяжкості злочину їй може бути призначено лікування, або воно може бути призначено пізніше, як додаток до кримінального покарання. В цьому випадку наркомани, засуджені до тюремного ув’язнення, повинні відбувати покарання в службах лікування, що знаходяться на території виправної установи [4, 5, 8].

На практиці система примусового лікування знайшла значне поширення на території штатів, крім того добровільне лікування в багатьох випадках переросло в примусове, що само по собі відвертало осіб, які потребували лікування. Тому, як наслідок, чимале значення надається в теперішній час превентивним програмам, що діють на місцевому рівні (психіатричні лікарні) із залученням участі громадськості [4, 5, 8].

Існує чотири типа таких програм: лікування метадоном (хіміотерапія); терапевтичне лікування в стаціонарних умовах; амбулаторне лікування; інші превентивні програми.

Слід вказати, що фінансування цих програм здійснюється місцевими бюджетами, урядами штатів та на загальносуспільному рівні [4].

Однією із глобальних проблем сучасності є взаємозв’язок між наркоманією та злочинністю. Американськими кримінологами дотепер не розв’язано питання про те, що ступінь вживання наркотичних засобів зумовлює наступну злочинну поведінку, а також те, наскільки злочинна поведінка зумовлює наркотизацію злочинця. В той же час в дослідженнях, які проводились поза межами правоохоронних структур, вказується, що наркоманія попередня здійсненню злочину. В дослідженнях, проведених співробітниками правоохоронних структур, звичайно відстоюється протилежна теза. Беззаперечним є тільки положення про те, що тривале вживання наркотичних засобів професійними злочинцями призводить до росту числа кримінальних злочинів, які вони скоїли [4, 5].

Усі дослідники одностайні у висновках відносно існування зв’язку наркоманії із такими правопорушеннями, як крадіжки, розкрадання та грабування, котрі скоюються з метою добування грошей на купівлю наркотичних засобів [4, 5, 15]. Треба відмітити, що типовими злопорушеннями наркоманів є такі злочини, як крадіжки у крамницях, підробка чеків, проституція [4, 5, 15].

Особливо насторожує той факт, що розповсюдженим явищем стали пограбування аптек та складів оптової торгівлі аптечними товарами з метою отримання наркотичних, психотропних та інших лікарських засобів, більшість з яких відбувається із застосуванням зброї [2, 9].

Результати досліджень про зв’язок між скоєнням вимушених злочинів під дією наркотичних або інших лікарських засобів, видом цих засобів та їх дією на стан людини приводять до таких висновків [15, 16, 20]:

Уявляється, що проблему зв’язку наркоманії та злочинності можна розв’язати тільки у тому випадку, якщо за методологічну основу прийняти розгляд наркоманії та злочинності як негативних явищ суспільного життя, тісно взаємозв’язаних, взаємопроникаючих один одного, які мають загальні причини, що мають корені у суспільно-економічній сфері суспільства [11].

Таким чином, із всього вищенаведеного можна зробити висновок, що боротьба з наркоманією є однією із самих складних проблем сучасного суспільства, розв’язанню та фінансуванню якої повинно надаватися першочергове значення на суспільному рівні.

У цілому, проведений інформаційно-аналітичний огляд свідчить про різке омолоджування осіб, які залучаються до наркоманії та токсикоманії.

Заохочення до лікування від наркоманії, як альтернатива примусовому, засвідчує демократію у сфері карно-правових відносин в суспільстві.

Взаємозв’язок, взаємопроникання наркоманії та злочину є слідством суспільно-економічного розвитку спільноти на сучасному етапі.

Потребує зміни відношення суспільства, його державних і громадських організацій до проблеми наркоманії та токсикоманії, щоб об’єднати зусилля всіх громадян в енергійному протистоянні цьому лиху.

Необхідно забезпечити взаємодію всіх державних структур і суспільних організацій, діяльність яких безпосередньо пов’язана не тільки з боротьбою, але й профілактикою наркоманій, токсикомани, полінаркоманій та інших станів залежності, лікуванням й реабілітацією наркологічних хворих.

Література

  1. Гунський Ю. І., Шаповалова В. А., Кутько І. І., Шаповалов В. В. Лікарські засоби у психофармакології. — Київ: Здоров’я; Xарків: Торсінг, 1997. — 288 с.
  2. Лекарственные средства в клинической хирургии / В. А. Шаповалова, В. С. Даниленко, С. И. Шевченко, В. В. Шаповалов и др.; Под ред. В. А. Шаповаловой, В. С. Даниленко, С. И. Шевченко. — Харьков: Торсинг, 1998. — 440 с.
  3. Мачковский Г. И. Наркомания среди молодёжи в капиталистических странах. — М.: ВНИИ МВД CCCР, 1979. — 60 с.
  4. Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — М.: ВНИИ ПУЗП, 1987. — № 100. — 131 с.
  5. Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — М.: ВНИИ ПУЗП, 1987. — № 101. — 55 с.
  6. О наркомании в некоторых капиталистических странах. — М.: ВНИИ ОП, 1969. — 47 с.
  7. Пелипас В. Е., Рыбакова Л. Н., Цеглин М. Г. Проблемные ситуации в сфере профилактики злоупотребления психоактивными веществами среди детей и подростков // Вопросы наркологии. — 1998. — № 4. — С. 70–75.
  8. Проблемы преступности в капиталистических странах. — М.: ВНИИ ПУЗП, 1984. — № 4. — С. 3.
  9. Шаповалова В. А., Заболотный В. А., Депешко И. Т. и др. Фармацевтический анализ лекарственных средств // Под общ. ред. В. А. Шаповаловой. — Харьков: Рубикон, 1995. — 400 с.
  10. Шаповалова В. А., Даниленко В. С., Шаповалов В. В., Бухтиарова Т. А. Лекарственные средства, отпускаемые без рецепта врача / Под ред. В. А. Шаповаловой, В. С. Даниленко. — Харьков: Торсинг, 1998. — 528 с.
  11. Шаповалова В. А., Шаповалов В. В. Справочник по правовой и судебной фармации. — Харьков: Торсинг, 1997. — 656 с.
  12. Шаповалов В. В., Шаповалова В. А., Черных В. П. Правовая и судебная фармация // Сборник тезисов докладов V Российского национального конгресса «Человек и лекарство». — М., 1998. — С. 715.
  13. Alcoholism Services of Cleveland // Inc. Fact Sheet. — 1993. — № 11. — 15 p.
  14. Avorn J., Dreyer P., Soumerai S. Use of psychoactive medications and the quality of care in rest homes // New England Journal of Medicine. — 1989. — Vol. 320. — P. 227.
  15. Bureau of Justice Statistics: Drugs, Crime, and the Justice System. — Washington, DC: US Department of Justice, 1992. — Vol. 7. — P. 158–173.
  16. Clayton R. R., Voss H. L, Robbins С., Skinner W. F. Gender differences in drug use: an epidemiological perspective // Ray B. A., Braude М. С. Women and drugs: a new era for research. — Rockville, MD: National Institute on Drug Abuse, 1986. — P. 80–99.
  17. Garrison С. Z., McKeown R. F., Vincent М. L. Aggressions, substance use, and suicidal behaviors in high school students // American Journal of Pubic Health. — 1993. — Vol. 83. — P. 179–184.
  18. Khavari K. A. Interpersonal influences in college students’ initial use of alcohol and drugs — the role of friends, self, parents, doctors and dealers // International Journal of Addiction. — 1993. — Vol. 28. — P. 377–388.
  19. National Institute on Drug Abuse “Monitoring the Future Study” 1975–1992 (High School Seniors). — Washington, DC: US Government Printing Office, US Department of Health and Human Services, National Institutes of Health publ. — 1993. — Vol. 93. — 3597 p.
  20. Rogers P., Silling S. M., Adams L. R. Adoloscent chemical dependence: a diagnosable disease // Psychiatric Annals. — 1991. — Vol. 21. — P. 91–97.
  21. Shapovalova V. A., Shapovalov V. V., Mykhaylov V. S., Chayka L. A. Remedia “Zdorovye Narodu” / Ed. V. A. Shapovalova. — Kharkiv: Rider, 1999. — P. 22–29.


© «Новости украинской психиатрии», 2002
Редакция сайта: editor@psychiatry.ua
ISSN 1990–5211